Ось де, люди, наша слава (бесіди про Чернігівське козацтво) icon

Ось де, люди, наша слава (бесіди про Чернігівське козацтво)



НазваОсь де, люди, наша слава (бесіди про Чернігівське козацтво)
Сторінка1/8
Дата конвертації20.03.2013
Розмір1.74 Mb.
ТипДокументи
джерело
  1   2   3   4   5   6   7   8
1. /book_05.docОсь де, люди, наша слава (бесіди про Чернігівське козацтво)




Студьонова Л.В.

Ось де, люди, наша слава (бесіди про Чернігівське козацтво).

2004.-172 с.

Ця книжка – скромна спроба зробити перший крок до вивчення істо­рії Чернігівського району періоду Козаччини. Складається вона з п'яти бесід, в яких містяться відомості про походження козаків і ставлення до них чужинців, про утворення Чернігівського полку, сотень, сотенних сіл і містечок, про козацьку генеалогію і геральдику, про стан сотенного і полкового міста Чернігова.

Видання розраховано на істориків, краєзнавців, музейних і бібліотеч­них працівників, студентів, шкільних і вузівських викладачів, всіх, хто ці­кавиться історико-краєзнавчою літературою.

Шановний читачу!

Козацька доба – славна сто­рінка нашої історії. її відлуння й тепер помітне в народних традиціях, звичаях, назвах міст і сіл, навіть прізвищах та характе­рах людей. Наші прадіди-козаки засновували поселення, будували храми, започатковували мануфактурні підприємства, обробляли землю. А головне – з честю виконували найважчу і найпочеснішу місію – захищали свій народ.

Слово "козак" в українській мові здавна є синонімом слова "ли­цар", адже були вони справжніми лицарями честі і свободи. Із за­порізької звитяги, як благодатного джерела, вибудовувались культура, характер і світогляд український, устремління народу бути господарем на власній землі,

На теренах нинішнього Чернігівського району базувалась не одна козацька сотня з центрами в сотенних містечках – Олишівка, Седнів, Роїще, Білоус, Слабін та ін. І більшість родин у на­шому краї – козацького походження. Отож і повинні виховува­тись у повазі до власної історії, серцем і розумом дотягуватися через століття до предків, які дали ріст розлогому родинному дереву, а самі неодмінно були вільними козаками.

Нехай і ця книга допоможе нам краще пізнати себе, не забу­вати і прагнути глибше дослідити нашу славну минувшину, щоб залишатися гідними нащадками славного козацького роду в онов­леній незалежній Україні.

Голова Чернігівської районної державної адміністрації

В.А. Сидоренко

Голова Чернігівської районної ради М.М. Кубрак

Бесіда перша,

в ході якої Ви дізнаєтесь про походження і значення козаків в історії України, про ус­трій козацької республіки, про ставлення чужоземних мандрівників до українських козаків, про козацький побут і звичаї.

При всіх розбіжностях, українські історики схиляються до того, що козацтво в Україні зародилося у XVI ст. То був період польсько-литовського панування.

На думку Пантелеймона Куліша, становленню козацтва спри­яла розкіш у панському побуті. Пани витрачали незліченні кошти на нові замки, багате вбрання, породистих коней, коханців і коха­нок, придворні інтриги Як наслідок пани розорялися. Щоб якось вижити, знаходили орендарів, котрі робили все, аби залізти у кишеню до поселенця. Розгнівані люди почали збиратися у сте­пах. Перш за все туди тікали реміснича молодь, неодружені па­рубки, мужчини, не пов'язані господарством і сімейними путами. За висловом Пантелеймона Куліша, бежала молодежь в казаки отовсюду, где домашний или общественный режим был им не по вкусу.

Обраного ватажка величали гетьманом, батьком. А він їх – дітьми. Козаки додержувалися такого правила щодо свого кер­манича: «за удачу – честь и слава, хоть быть то было воров­ство; за неудачу – смерть: не позорь войска!» Тобто, до булави треба голови. Хто брав у свої руки диктаторську владу, той брав на себе усю відповідальність за помилки диктатури. «Потому-то, – писав Куліш, – в гетманы казаки шли весьма неохотно; часто были они принуждаемы выбрать любое: или смерть от своих товарищей, или диктаторскую власть над ними.»

Пантелеймон Куліш вважав, що у період свого створення ко­зацтво дотримувалося прийомів татарської тактики, основою якої була швидкість пересування. Як і татарам, козакам служили коні. Поляки завжди перемагали своєю відвагою і мужністю, хоча їх було менше, ніж козаків, котрих Куліш називає піратами, бо вони здійснювали напади на турецькі кораблі, грабували квітучі побе­режжя Анатолії та Малої Азії. Здобиччю козаків ставали золото і срібло. За словами дослідника, нападники грабували багаті яр­марки, куди зліталися вірмени, греки, євреї. Повертались додому і смітили турецьким й татарським добром, сидячи в корчмі. Ста­вали чорноробами, ремісниками до наступного походу. Тому, на думку Куліша, у козацько-шляхетських війнах вирішувалося пи­тання не державне чи міжнародне, а соціальне, причому лише місцеве.

А відомий історик Михайло Грушевський додержувався того, що в Україні народжувалася національна сила, котра мала пере­йняти на себе те, чого не зуміли досягти українські князі та пани. «Не можна було того збагнути, – писав вчений, – з тодішнього несеріозного пограничного добичництва козакування, або, як його тоді називали, котрим проявляла себе з по­чатку та нова сила.» Народжувалася вона тому, що кримсько­-татарська Орда спустошила східні райони України, в тому числі і Чернігівщину. У писемних джерелах XVI ст. Михайло Грушевсь­кий знайшов свідчення того, що спустошені українські землі пе­ретворилися на території з багатою дикою занедбаною приро­дою. Земля давала дивовижні врожаї. Трава на пасовищах зеленіла настільки висока, що волів не було видно. Бджоли рої­лися в дуплах дерев. Ріки переповнені рибою. У степах і лісах водилися дикі бики, коні, олені, кози. їх забивали задля шкіри.

Кулиш П. Воссоединение Руси. - СПб., 1874. - Т. 2. - С. 64-65.

Там само. -С. 138.

Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К., 1990. - С. 91.

Навесні хлопці набирали повні човни яєць диких качок, гусей, журавлів, інших птахів. І все це відбувалося на терені Київського Полісся. Воно «притягало до себе людей смілих і відважних, ко­трі не боялися йти в дикі степи, на зустріч Татаринови – го­тові були битися з ним, аби тільки користати з багацтва й свободи тої безпанської землі... Збиралися в ватаги, вибирали собі отамана, запасали зброї й усякого припасу і з ранньої весни рушали в степові «уходи», щоб там господарити до пізньої осе­ні, а потім з запасами меду, риби, шкір, коней та іншої худоби вертати на «волость.» А вдома у мужчин все відбирали старо-стинські урядники. Найкраща здобич переходила до рук волода­рів замків. Тому деякі сміливці на зиму залишалися в степах. По­ступово вони втягувалися в таке уходництво, і воно ставало засобом існування. Звалося все це, за словами М. Грушевського, козацтвом. А люди, що цим промишляли, – козаками. Займаю­чись степовими промислами, вони підстерігали татар, посланців московських або литовських з подарунками, вірменських купців і грабували їх. На думку історика, звідси й назва козацька. Він пи­сав: «…слово казак широко розповсюджене у народів турецько­го кореня; воно було уживане у Половців і досі вживається у турецько-татарських народів, а значить волоцюгу, що проми­шляє війною й розбоєм. Прикладалося воно до степових воло­цюг татарських, перейшло й на наших українських. » Українські степовики звуться козаками в історичних джерелах з кінця XV ст.

У придатних місцях козаки ставили собі «городці», засіки або «січи» для відбиття татарських нападів. Утворився козацький союз із центром у Запоріжжі. Дніпровські пороги, неприступні плавні і ліси очеретів робили цю місцевість недосяжною для литовських і польських старост й турецьких галер з моря. Близько 1552 р. український князь Дмитро Вишневецький, відомий в народі як козак Байда, спорудив замок на острові Хортиця і посадив там козацьку залогу. Так з'явилася важлива прикордонна застава.

Дмитро Вишневецький, як політичний діяч, був переконаний, що козаччина, спираючись на Литву і навіть Туреччину, спромож­на відіграти значну політичну роль і відстояти свої інтереси, роб­лячи їх спільними для кожної з держав.

Однак у другій половині XVI ст. становище помінялося. Відо­мий історик Володимир Антонович писав: «Мабуть, якби той побут, в якому перебувало литовське князівство, поступово та спокійно розвивався, козаччина теж розвивалася б: виселен­ців прибувало б, козаччина збільшувалася б переселенцями з Московщини й інших земель, і Україна зробилася б селянською, самостійною збройною державою під авторитетом великих литовських князів. Але ж історичні відносини у Литві у другій половині XVI ст. змінилися, і козацтво зразу зайняло роль опо­зиції. Та велика переміна, що вплинула на устрій козаччини, це – Люблінська унія (1569р.). »

За цим документом було введено польське право по всьому великому князівству Литовському і в руських землях. Воно стало обов'язковим. Якщо за литовським законодавством українські селяни були вільними людьми, орендарями землі та її господарями з часом, то після ухвали Люблінської унії селяни ставали кріпаками польських панів, бо на терені Польщі панувало кріпац­тво. А з козацтвом відбулася дивовижна історія. Річ у тім, що польське право не знало такого стану, як козаки. Уряд не знахо­див рішення, куди ж їх приписати. Серед шляхтичів, міщан і селян-кріпаків козаки здавалися білими круками. Потім стало зро­зумілим, що над ними немає начальства. І тоді, як пише Антонович, вихід знайшов польський король Стефан Баторій. Оскільки він мав право наймати для себе на військову службу чужинців, то такої честі удостоїлись українські козаки. За наказом польського короля утворилося шість козацьких регулярних пол­ків. Польський уряд дозволив козакам обирати собі начальників.

Антонович В. Коротка історія Козаччини. – К.,1991. С. 25.

Для поляків це був старший запорізького війська, а для українсь­ких військовиків – гетьман.

Економічний стан України значно погіршився, що змусило ко­заків піднятися на боротьбу проти польського гноблення. До ко­зацького війська приходили не лише кріпаки-утікачі, а й слуги, котрих пани вигнали за крадіжку, маленькі володарі землі біля багатих замків, що несли тут гарнізонну службу, безземельні шляхтичі. «Це був деморалізований елемент, – писав Володимир Антонович, – через те небажений, але їх прийняли козаки, і вони прискорили вибух козацького повстання. »

Перше повстання під проводом Криштофа Косинського (без­земельний шляхтич, що знайшов пристановище серед козаків), спалахнуло і завершилося під Житомиром 1591 року. Козацькі літописи відзначали: «…з тих пір війна між козаками і ляхами почалась.»

Поступово народ увірував у козацьку силу. Серед людей на­були поширення пісні і перекази, в яких оспівувалися мужність і патріотизм козацького воїнства. До козацького війська приходили парубки, котрі ставали козаками на все життя. Козацтво упро­довж 1591 – 1648 рр. стало руйнівною силою щодо існуючої сис­теми суспільних відносин. Особливо це було характерним для Придніпров'я.

Сучасний дослідник українського козацтва, доктор історичних наук з Чернігова Сергій Леп'явко вбачає причину ось у чому: «На відміну від Галичини, Волині і Західного Поділля, на Придніпров'ї не визріли внутрішні регіональні умови для покріпачення, опо­лячення та ін. Соціальна обстановка у цьому краю була зовсім іншою. Найяскравішим проявом цих відмінностей і реальним господарем Придніпров'я було козацтво. Воно змогло організу­вати велику систему оборони Придніпров'я від татар. Під ко­зацьким патронатом проводилося швидке економічне освоєння великих земельних просторів І вже на початку XVII ст. сучас­ники відзначали, що тут, поза межами традиційної волості, козаки «у великій державі свою удільну державу творять.» При такій ситуації стає зрозумілим, що будь-яке втручання у внут­рішні справи цієї умовної «держави» викликало рішучий спро­тив

Цю ж думку ми зустрічаємо і в творах Пантелеймона Куліша: «козаки были мучительным мозолем на ноге у поляков и тур­ка» як розбійники. І в той же час історик виправдовує їх: мовляв, щасливих, тихих днів зовсім не було в Україні. Як тут не стати розбійниками. Хоча ніде правди діти: розбійничали обидві сторо­ни – і поляки, і козаки.

Переконання Куліша полягало ще і в тому, що Польща була державою, сконцентрованою політичною одиницею. Козаки ж лише військо, або громада, але державою ніколи не були і бути не бажали. Бо козаки вступали у боротьбу з «полноправным сос­ловием», аби вгамувати майновий інтерес і помститися за особи­сту образу. П. Куліш писав, що саме ці два фактори через півсто­ліття висунули Хмельницького «на его отважное дело». 3 цією справою він так і не впорався – Україна не стала незалежною.

Однак звернемо погляд на чужинців, котрі відвідали українсь­кі землі доби козаччини і залишили протилежні спостереження. Так, Еріх Лясота, посол австрійського імператора Рудольфа II, прибув у Запорізьку Січ 1594 р. з метою залучити козаків до союзу європейських держав проти Турецької імперії. Посол привіз козакам в подарунок від імператора прапор і 8 тис червінців. За­порожці також не залишились у боргу – надарували української екзотики. У своєму «Щоденнику» Еріх Лясота записав: «Вони (себ­то, козаки) мають власні гармати і багато з них вміє поводи­тися з цією зброєю, так що при них зайвим наймати і утриму­вати окремих гарматників.» Леп'явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. - Чернігів, 1996. - С. 12.

Кулиш П. Воссоединение Руси. - СПб. 1874. - Т. 2. - С. 13.

Макарчук С. Писемні джерела з історії України. - Львів, 1999. - С 151.

У посла визріло переконання, що козаків необхідно зберегти на службі австрійського імператора, бо це були хоробрі і сміливі люди, що з юнацьких років звикли до воїнських вправ. А з турка­ми ж доведеться воювати років два. Українських козаків легше утримувати, ніж наймане військо з представників інших націй, так як вони мають свою амуніцію і зброю, якою добре володіють. Еріх Лясота бажав підтримувати дружні зв'язки із козаками ще з однієї причини. Його імператорська величність, великий князь Москов­ський, через власних послів оголосив козакам, що вважає їх сво­їми слугами. Тому важливо було й австрійському імператорові не втрачати з ними тісних ділових контактів, аби не образити вели­кого князя Московського. Інакше він не надішле допоміжного вій­ська, як обіцяв, розірве із Віднем усі військові домовленості. «...мне казалось необходимым, – писав Еріх Лясота у «Щоденни­ку», – оставаться в дружбе с этими людьми, обратившими на себя внимание не только Украины, т.е. Волыни и Подолии, где они имеют много приверженцев, но и Польши, дела которой находились тогда в таком положении, что казался неминуе­мым в ней большой переворот.»

Еріх Лясота виявився правим. Козаки одержували одну пе­ремогу за одною над турками і домоглися того, що береги Чорно­го моря ладні були визнати над собою владу Запорізької Респуб­ліки. Констатуючи цей факт, П. Куліш для переконливості цитує уривок з брошури земського писаря Криштофа Пальчківського: «Уничтожить казаков по требованию неприятеля (турка) – дело безчестное. Украинская республика так уж прославилась по всему свету, что другие народы почитают ее за единст­венную твердыню и оборону нашего королевства, о чем я на­слушался в Германии при дворе епископа вроцлавского и епис­копа саксонского.»

Здавалося б, Куліш визнав існування Української козацької держави. Проте тут виявилась його суперечливість: він дав зро­зуміти, що для нього Запорізька Січ – щось одне, Україна – щось інше, поділяючи козаків на лівобережних дніпрян (між містами Остер, Ніжин, Лубни, Полтава) і на правобережних, котрі жили навколо міст Чигирина, Черкас, Брацлава, Вінниці, Ладижина, Умані, за Житомиром. За порогами, між Дніпром і Дністром, за словами П. Куліша, мандрували степами і лугами козаки-жебраки, котрі утворили Запорізьку Січ. Вони складали головну опору усього козацтва, бо місця їхнього перебування не були відомі польській шляхті. «Запорожье, – наголошував П. Куліш, –было убежищем і, так сказать, общим очагом казачества, и потому все казацкое войско, где бы оно не находилось, называ­ло себя Запорожским.»

Сирійський же архідиякон Павло Алепський, який супрово­джував антіохійського патріарха Макарія в його подорожі до Мос­кви 1654 р. та під час повернення 1656 р. через Україну, свої враження занотував також у «Щоденнику». Архідиякон був приєм­но здивований рівнем освіти українців. Жінки та їхні дочки, ви­явилося, вміють читати, знають порядок богослужіння та церков­ний спів. Священики вчать сиріт і не дозволяють, щоб вони вешталися вулицями. Існують будинки для бідних та сиріт, є лаз­ні, дзвіниці та вежі, навіть фонтани на майданах. Павло Алепсь­кий був у захваті від «країни козаків». Він записав у своєму «Що­деннику» «:...козацька країна була для нас начебто наш власний рідний край, а мешканці були нашими добрими приятелями та людьми, неначе ми самі.»

Кулиш П. Воссоединение Руси. - СПб., 1874. - Т. 2. -С. 75.

Там само. - С. 275.

Макарчук С Писемні джерела з історії України. - Львів, 1999. - С. 160.

Турецький мандрівник Евлій Челебі відвідав Україну на межі 60-х рр. XVII ст. В його «Книзі подорожей» міститься такий запис про українських козаків та їхню мову: «Вони стародавній народ, а мова їхня ще більше всеоохоплююча і багата, ніж фарсі, китай­ська, монгольська і різні інші.»

Не всі чужинці давали таку приємну характеристику козацькій державі. За приклад згадаємо книгу П'єра Шевальє «Історія війни козаків проти Польщі» (1663). Автор 1646 р. командував загоном українських козаків, котрі перебували на службі французькому королю. Пізніше, у 1648 –1654 рр., – секретар французького по­сольства у Польщі. Так от, цей самий Шевальє, написав, що вій­ну розпочали козаки, а не поляки. Тому і назву книги обрано не випадково. Походження слова козак пояснює словом коза. Коза­ки, за описом автора, – це волоцюги, вояччина, що багато разів піднімала заколоти, чинила спустошення. У французького дип­ломата були послідовники в особі Пантелеймона Куліша та Опанаса Шафонського. Під впливом останнього опинився інший істо­рик – Олександр Рігельман. Всі троє життям і діяльністю пов'язані з Чернігвщиною. Так, Опанас Шафонський, автор книги «Опис Чернігівського намісництва», відносив козаків до дармоїдів і розбійників. Вони для нього – збіговище усілякого наброду, який постійно перебував у стані гультяйства, пияцтва і невігластва. Однак у розділі про малоросійські чини Шафонський вирішив об­ґрунтувати право нащадків української старшини зрівнятися зі становищем російських дворян. Тому й написав, що за вдачею українці більше подібні до німців, аніж до росіян, що в українській мові дуже багато запозичень з німецької!). Гадаємо, П'єр Ше­вальє ніколи не був би у згоді із Шафонським. Адже він писав, що Україна означає окраїну Польської держави, а мова козаків – це один з польських діалектів.

Не можна не погодитися з висновком сучасного дослідника персонального складу та генеалогії козацької старшини Володи­мира Кривошея: «На початку XVII ст. чітко простежуються кілька основних джерел формування українського козацтва:

а) діти козаків (так звані козаки старовинні);

6) вихідці з приві­лейованих верств (шляхта, бояри);

в) покозачені посполиті і міщани:

г) вихідці із духовного стану.»

На його думку, всі ці джерела були активними учасниками складних процесів україн­ської революції та громадянської війни XVII ст., які відбувалися на теренах козацької держави – Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Сюди ж прийшла національно-визвольна козацька війна 1648 р. на чолі із Богданом Хмельницьким. Його усюди підтримувало місцеве населення, бо від поляків не було спасу. Микола Костомаров, а за ним і Володимир Антонович, вважали, що Хмельницькому бракувало політичного виховання, і тому він лише підніс прапор повстання свого народу, але не знав, що робити далі.

Протилежну оцінку гетьмана знаходимо у польського історика Кубаля, який відзначав, що на долю Хмельницького випала важ­ка задача. Україна з усіх боків мала відкриті кордони. Не було вишколеної інтелігенції та засобів могутньої старої держави. «...війна, фінанси, публічне господарство, адміністрація, відно­сини до сусідніх держав, – писав Кубаля, – есе це треба було лише створити, все те лежало на його голові. Мусив добирати і привчати людей вникати в найдрібніші подробиці. А коли вій­сько не мерло з голоду, коли він мав зброю, гармати, амуніцію, добрих шпигів, зручних агентів, коли ніколи не бракувало йому грошей... то це була його особиста заслуга... у вирішальні хви­лини не вагався – всюди могутня воля і залізна рука...»

Книгу перевид. укр. мовою 1993 р.

Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Нариси іст. козац. полків. -К., 2002. - С 57.

Антонович В. Коротка історія Козаччини. - К., 1991. - С 80.

Деякі історики схильні вважати, що 1648 р. у Хмельницького не було ясного політичного ідеалу, бо він шукав згоди з поляка­ми. Сейм задовольнив його бажання і обрав королем Яна Кази-міра. Коли ж козаки на чолі із своїм гетьманом зрозуміли, що їм відводиться лише роль найманого війська, навесні 1649 р. Знову спалахнула війна. Потім настав час Зборівської умови, згідно з якою від Польщі відділилася Україна – Київське, Чернігівське, Брацлавське воєводства, козацька держава. Козаками було ви­знано 40 тис. реєстрового війська. Польща щось втратила, але український народ нічого не придбав. Зборівська умова передба­чала повернення в Україну польських панів, системи закріпачен­ня селян. Це викликало обурення. Незадоволеною виявилася й українська шляхта. Упродовж року Хмельницький стримував на­родний вибух. За цей час він намагався встановити федеративні зв'язки України з південними князівствами на зразок Швейцарії, однак все виявилося марним. У 1651 ро­ці знову розпочалася війна з Польщею. Військові дії носили млявий характер до тих пір, поки півмільйона українців і по­ляків не зійшлися під Берестечком. З одного боку - козаки і сто тисяч татар, з іншого - озброєна шляхта і польські ре­гулярні війська. Сили виявилися не рів­ними. Хмельницький поїхав до турецько­го хана на переговори, а той захопив Богдана у полон. Козаки обрали наказ­ним гетьманом Івана Богуна. Проте хід Берестецької кампанії завершився поразкою козаків. Володимир Антонович писав, що і польські, і сто­ронні історики схилялися до того, що козаків побито від тридцяти до сорока тисяч. Здавалося, що козацтву ніколи вже не підняти­ся, що його справа загинула.

Несподівано Хмельницький опинився на волі і повернувся в Україну. І знову навколо нього зібралися численні козацькі сили. Обидві сторони, замучені боротьбою, змушені були підписати другу мирну Білоцерковську угоду у вересні 1651 р. За цим доку­ментом Київське воєводство залишалося за козаками, а Поділь­ське і Брацлавське зайняли польські війська. За рік, 1652 р., Хмельницький порушив домовленості і здійснив під Батогом напад на польський обоз. Козаки вирізали поляків. Так починається новий виток війни, який триває два роки. Хмельницький же нама­гається налагодити на цей раз федеративні зв'язки з Москвою. Одне за одним посольство веде переговори з російським царем Олексієм Михайловичем щодо скликання земського собору, на якому обговорити пропозицію Хмельницького про з'єднання з Москвою.

Російський цар вагається. Вагається і московський уряд. І ці вагання тягнуться два роки. А війна України з Польщею продов­жується. Нарешті Олексій Михайлович вирішує, що треба прий­няти план Хмельницького. Так Україна підійшла до Переяслав­ської угоди, яка відбулася 8 січня 1654 р. Автономне політичне і правове становище України в складі Російської держави визна­чили так звані Березневі статті 1654 р. Більшість пунктів цього документу залишилися неясними. Так, не було сказано, хто і як управлятиме фінансами України, чи матиме гетьман права вести переговори з чужими державами, чи має право московське війсь­ко входити в українські міста. Однак чотири гарнізони з воєвода­ми були впущені до Чернігова, Ніжина, Києва і Переяслава. До­кумент визнавав лише два місцеві стани – козацький і міщанський. Перелік тільки цих недоліків Березневих статей спонукав істориків дійти висновку, що документ складений на швидку руку.

Пантелеймон Куліш і Володимир Антонович звинувачували Хмельницького у тому, що з боку козаків «справу поведено зовсім недбало і нерозумно». Московський же уряд виявився добре під­готовленим у дипломатичних зносинах. Тому-то Переяславська рада не гарантувала Україні автономію.

Після смерті Богдана Хмельницького в історії козаччини на­стає сумний період, названий істориками Руїною. Володимир Ан­тонович виділив дві групи людей, на які поділилася козацька гро­мада: перша бажала жити під протекторатом Польщі, друга – під протекторатом московського царя. Москва радо зустрічала представників цієї групи, надавала їм військової допомоги. Таким чи­ном поступово знищувалися автономічні права України. Гетьма­ном було дуже легко стати, тому що у Переяславських пунктах не було визначено, від кого залежить вибір гетьмана і хто має право його обирати. Гетьманський уряд очолювали різні люди і політики.Так, Іван Виговський додержувався польської орієнтації. На­род не підтримав його, коли гетьман б вересня 1658 р. провів Гадяцьку умову, згідно з якою воєводства Чернігівське, Київське і Брацлавське оголошувались державою вільною і незалежною, з'єднаною з Польщею за назвою Великого князівства Литовсько­го.

А Іван Брюховецький, котрий належав до прихильників Моск­ви, підписав там угоду, яка стала корисною лише йому. Він пого­дився віддати всі українські міста царським воєводам і зробити перепис населення. Вся казна, що перебувала в його руках, мала перейти до рук центрального уряду. Однак Брюховецький не встиг завести нові порядки. Козацька старшина, простий народ скинули і вбили гетьмана. Разом з ним упав і престиж запорожців. Кандидати на посаду гетьмана із Запоріжжя вже не вважалися надійними.

Петро Дорошенко негативно ста­вився і до польського, і до москов­ського протекторату. Він спирався на турецький уряд, під владою якого пе­ребували румунські землі і досягли неабиякого порядку. Однак гетьман Дорошенко не врахував того, що укра­їнські козаки двісті років вели бороть­бу із мусульманським світом. Тому його справа не мала успіху.

На прикладі політичних уявлень цих трьох гетьманів Воло­димир Антонович показав усю суперечливість подій, що відбува­лися на терені козацької України під час підписання Переяславської угоди і після неї. Нам здалися висновки історика слушними і сьогодні. Ось чому вони заслуговують на увагу читача.

«Кінчається Руїна дуже оригінальним і дипломатичним фа­ктом, – писав Володимир Антонович. – Усі три держави, що вели поміж собою боротьбу на Україні, втомилися. Російський уряд, заволодівши цілком лівобережною частиною України, від­рікається від решти, думаючи, що так йому краще буде. Інші держави, дуже втомлені боротьбою, на цьому заспокоюються. Як наслідок примирення між державами лишилися дві умови. Пер­ша умова 1667 р., це так званий Андрусівський мир, після якого Україна розділилася Дніпром на дві частини, на правобережну і лівобережну. Перша дісталася Польщі, друга Москві. ...Другу умову зроблено у вісімдесятих роках – трактат московський 1680 р., бахчисарайський 1686 р., де всі держави згодилися на ось що: великий шмат України - південно-східна частина Київ­щини від Трипілля до Звенигородки і сучасної Херсонщини (друга пол. XIX ст..) лишають пустелею. Номінальне право ли­шалось за Польщею, фактично ж ніхто не мав права там осе­литись. Це штучна політика, яка зветься тепер робити собі буфер.»

На думку все того ж Антоновича, поворот в історії України по­чинається під час гетьманування Івана Мазепи. Він прийняв бу­лаву від Івана Самойловича, котрий робив усе, аби догодити мо­сковському урядові. Проте став жертвою доносу і загинув. Михайло Грушевський додержувався іншої думки. Він писав: «Ча­си Самойловича і Мазепи, що разом зайняли майже сорок літ часу - многоважного часу, коли рішалася доля вільного ладу, заведеного великим повстаннєм 1648 – 49 рр., власне на руїнах недобудованого вільного устрою будували нову неволю україн­ського народу, що з'їла потім всі останки й початки того віль­ного ладу. А йшло се двома дорогами –- присвоюванням земель і поневоленнєм люду.»

Антонович В. Коротка історія Козаччини. - К., 1991. -Г.,

Грушевський М. Ілюстрована історія України. - Щ, 1990. C.363


Щоб не переобтяжувати читача новими іменами істориків ми­нулого і сьогодення, підсумуємо те, що вони написали про Івана Мазепу. Більшість з них додержується того, що гетьман доклав багато зусиль, аби створити заможню аристократію, яка здатна б була добути для України автономію. Про це засвідчують численні універсали, підписані Іваном Мазепою. Інакше кажучи, він про­кладав шлях культурному, цивілізованому українськоиу дворян­ству в особі козацької старшини. Гетьман відкривав нові школи. Дорожив Києво-Могилянською академією: наділив її маєтностя-ми, підняв до значення університету. У Чернігові опікувався коле­гіумом. Вкладав значні кошти на зведення храмів, зокрема й на Чернігівщині. Іван Мазепа увійшов в історію України як значний, культурологічний діяч.

Проте народ не розумів того, що робив гетьман. Вибухнули повстання під проводом Палія і Петрика, які завершилися пораз­кою. Засліплений ідеєю створення в Україні аристократичної держави, Мазепа покладав великі надії на шведську кампанію. Однак, чим все закінчилося, добре відомо. Мазепа переконав себе в тому, що в разі перемоги шведів над Петром І, Україна отримає статус самостійної держави. У цьому була його фаталь­на помилка. Гетьман змушений був із усією старшиною перейти на бік шведського короля Карла XII.

А російський монарх почав мститися Україні. Гетьманів і пол­ковників за наказом Петра І тепер призначав уряд. Більшість полковників – росіяни. Царським фаворитам роздавалися україн­ські маєтності. Так, відомий князь Меньшиков отримав у спадок володіння у Гадячі, Батурині, Почепі. Серед інших – графи Шереметьєви, Шафірови тощо. Петро І кинув козаків на тяжкі роботи по зведенню системи земляних валів для захисту російських кор­донів від татарської навали. Будували козаки у важких умовах і канали до Ладозького озера.

Після Мазепи гетьманом став Іван Скоропадський, добра, по­кірна російському урядові людина. Потім – Павло Полуботок, по­караний у Петербурзі за зраду. Опісля - миргородський полковник Данило Апостол, при якому Україні повернули частку неза­лежності: полкову адміністрацію, фінансову справу На жаль, но­вий гетьман швидко помер і все прийшло на круги своя.

За часів імператриці Анни Іоаннівни запанував німецький порядок. Ки­ївським генерал-губернатором було призначено фон Вайсбаха, який мало чим відрізнявся від канцлера Росії Бірона. Німецькі військові розібрали кращі українські землі, фінанси, втру­чалися в діяльність місцевої адмініст­рації. Правда, існувало так зване "Ма­лороссийское правление", але воно було безсилим перед німцями.

Востаннє Україна отримала авто­номію на чолі із гетьманом за часи царювання Єлизавети Петрівни. Най­ближчим чоловіком до неї був українець Олексій Розумовський, народжений у с Лемеші на Козелеччині. Він дуже прихильно ставився до свого народу. Під його впливом Єлизавета Петрівна дозволила знову вибрати гетьмана. Ним став Кирило Розумовський, молодший брат Олексія, людина освічена, вихована за кордоном.

Гетьман був головнокомандувач військами, суддею, адмініст­ратором. Він мав право збирати податки з торгівлі, промислів та ремесел. Тривалий час гетьманські особисті і військові гроші лі­чилися разом. Відрізнили їх лише при Данилі Апостолі Тоді ж з'явилася нова посада генерального підскарбія – міністра фінан­сів, говорячи сучасною мовою. «Гетьман і вся козацька старши­на не одержували пенсії, – писав Володимир Антонович, – а бра­ли платню натурою. На Вкраїні були маєтності, підписані на булаву.» На Чернігівщині, наприклад, це був Батурин із селами навкруги і велика Шептаківська волость. Доходи з них і складали так звану гетьманську пенсію.

Антонович В. Коротка історія Козаччини. - К., 1991. - С. 121.

Урядом, що утворився навколо гетьмана, називалася гене­ральна козацька старшина. До неї входили: генеральний обозний, генеральний писар (начальник генеральної канцелярії), старшини (по два разом) для різних робіт, ге­неральні судді (до двох), генераль­ний осавул, генеральний хорунжий і генеральний бунчужний.

Генеральний обозний був другою людиною після гетьмана: начальник, штабу, головний поліцейський під час походів та інтендант, командир над гарматниками. Замість зарплатні мав рангову маєтність на 400 дворів.

Генеральний писар керував кан­целярією, яка складалася із старших і молодших канцеляристів, випускників Києво-Могилянської академії. Головні атрибути писаря – печа­тка і каламар. Через його руки проходили універсали гетьмана, інші важливі державні документи. Рангові маєтності писаря – 400 дворів.

Генеральний суддя очолював генеральний суд – апеляційну інстанцію від сотенних і полкових судів. Важливі справи з магіст­ратів, або земельні справи входили лише до генерального суду. Рангові маєтності генерального судді – 300 дворів.

Генеральний осавул – особа, що виконувала особливі дору­чення гетьмана. Мав рангову маєтність на 200 дворів.

Генеральний хорунжий охороняв військові хоругви, носив їх на парадах і в походах. Мав рангову маєтність на 200 дворів.

Генеральний бунчужний носив клейнод гетьманської влади бунчук (запозичений у турків) – довгий кий, до якого при­в'язувалося декілька кінських хвостів. Мав рангову маєтність на 200 дворів. При Мазепі бунчукові товариші складали почесну охо­рону гетьмана.

Територія України поділялася на полки (або провінції), на чолі яких стояв полковник із своєю полковою старшиною: полкові обозний, писар, суддя, осавул, хорунжий. Кожний мав установлену рангову ма­єтність. Клейноди полковника: хоруг­ви, бунчук і пірнач із металевих лист­ків.

Полки поділялися на сотні на чолі із сотником, який мав адміністративну і військову владу. При ньому були сотенний писар, сотенний осавул, сотенний хорунжий і окремий уряд­ник, міський отаман, начальник полі­ції сотенного містечка.

Головним станом населення Ук­раїни визначався козацький. Потім – посполиті селяни, для яких Хмель­ницький домігся особистої свободи від московського уряду, а також міщани – мешканці полкових і сотенних міст. Вони обирали собі міських отаманів. Але були міс­та, якими управляли не міські отамани, а магістрат на чолі із вій­том. На Лівобережній Україні таких, так званих Магдебурзьких, міст було десять: Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Погар, Малин, Козелець, Остер, Новгород-Сіверський. Вони бра­ли активну участь у виборі гетьмана. Важливо сказати ще про один стан. Це - шляхтичі. Вони жили на території північної Черні­гівщини. Прилучилися до повстанців Хмельницького. За це він затвердив їхні права. А при Остерському та Любецькому замках розкинулися старі боярські села, за якими поляки визнали шля­хетство. Пізніше бояри-шляхтичі приписалися до козаків, а Хмель­ницький надав ім земельних прав без станових.

Таким був український устрій, коли на царському троні у Росії запанувала Катерина II. Гетьман України Кирило Розумовський прихильно поставився до нової цариці. Між ними встановилися добрі стосунки і це значною мірою вплинуло на не здійснення деяких політичних планів імператриці щодо України. Однак на­прикінці 1763 року, розповідає Михайло Грушевський, сталася неприємна для Розумовського пригода. Козацька старшина скла­ла на ім'я Катерини II прошеніє, у якому пропонувалося зробити гетьманство спадковим, аби воно залишилося за Розумовськими. Адже Хмельницький передав булаву синові. Документ виявився настільки серйозним, що генеральна старшина не зважилася його підписати. Свої прізвища під прошенієм залишили самі полковники. Тому його і не відправили Катерині II.

А тим часом вона читала записку соратника Розумовського Григорія Теплова про старшинські зловживання, «а заразом до­водило ся, що Українці такі ж "Россіяне" як і Великороси, тільки через недбальство київських князів відокремили ся, і їх без це­ремонії можна назад в усім об'єднати з Великоросами.» Коли ж цариця дізналася ще і про козацьке прошеніє, то заявила Розу-мовському, що він не може бути гетьманом України. Аби не тра­пилося гіршого, він добровільно зрікся гетьманства, про що ого­лосив царський маніфест від 10 листопада 1764 року. Про вибори нового гетьмана нічого не сповіщалося. Навзаєм Розу­мовський одержав нечувану пенсію (60 тис. руб. на рік), величезні маєтності – Гадяцький ключ і Биківську волость.

Упродовж 1764 – 1782 рр. відбувалася ліквідація Запорозької Січі, Гетьманщини, а з нею і полково-сотенного устрою України. Натомість утворилися три намісництва – Чернігівське, Київське і Новгород-Сіверське. Скасовано козацьку службу. Козацькі полки стали називатись карабінерськими, а слобідські перейменовано на гусарські. Полковників звільнено зі служби і надано чин бригадира. Козаки перетворилися на вільних селян, яких брали на вій­ськову службу до карабінерських і гусарських полків.

У 1783 р. українські селяни стали такими ж кріпаками, як і мо­сковські. Українські міста зрівнялися з московськими, а українські дворяни з московським дворянством. У 1786 р. закінчено скасу­вання церковної автономії.

Чому так сталося? Чому українські громадяни мовчки прийня­ли реформи Катерини II, а панство дуже швидко забуло свою стару Гетьманщину? На наш погляд, краще за Володимира Ан­тоновича ніхто не висловився з цього приводу. Він писав, що у політичних справах «мале значення мас фізична сила; треба моральної сили, треба мати ясний ідеал, щоб народ зміг осяг­нути свою мету, інакше сам народ віддасть себе власними си­лами на поталу ворогам. Якщо культура не підготувала народ до того, щоб жити самостійно, він нічого не зможе зробити.» Саме тому, зауважив історик, провалилася неаполітанська націо­нально-визвольна боротьба, як і українська, і лише в одній Англії вона мала успіх.

Так сумно завершилась історія українського козацтва, траге­дія якого полягала в тому, що козацьким лідерам не вдалося вті­лити в життя головну ідею українського народу, бо бракувало політичної культури, переконань, витримки. Особистий егоїзм виявила козацька старшина, коли за будь-яку ціну намагалася стати шляхтою. Це – захоплення чужої землі, перетворення коза­ків на кріпосних селян, шукання протекції у центральної влади засобами доносів, наклепів і брехні. От і занапастилася ідея створення незалежної, самостійної, вільної, багатої козацької держави, імення якій Україна.

Політичні уроки козацтва – це справа політиків. Ми ж погово­римо про козацький побут, за яким живуть українці і сьогодні. По­чнемо з того, що під час впровадження кріпацтва в Україні 1783 р. козаки не підлягали закріпаченню. Жили відокремлено від селян, хоча були односельцями. У більшості своїй козаки володіли окремими хуторами. Знаковим моментом є те, що закони Росій­ської імперії визнавали лише козаків Чернігівської і Полтавської губерній. Це були люди заможні. Відрізнялися вищою культурою, глибокою національною свідомістю, вільним козацьким духом.

Антонович В. Коротка історія Козаччини. - К., 1991. - С. 91-92.1

Грушевський М. Ілюстроване історія України. - К., 1990. - С 455.


Коли козак готувався йти у далекий і важкий похід, він робив­ся надзвичайно поміркованим. Тоді, за словами французького історика і мандрівника Гійома Боплана, в поведінці козака не бу­ло нічого брутального. Лише одяг на ньому був грубий. Козаки мали звичку швидко збиратися для будь-якої справи. У цьому -їхня велика майстерність. Пантелеймон Куліш залишив такі спо­стереження: «Панские дворни редко обходились без казаков, и по селам десятая хата наверное принадлежала казаку; ее легко было узнать по ее неустройству как об этом поется в думе. Казаки, собираясь в поход, требовали все, что нужно для похо­да, распоряжались по праву сильного.» До того ж, на переко­нання дослідника, кожний козак – п'яниця. Поки тверезий, слова зайвого не витягнеш – скупий на слова. Але «вдохновясь окови­тою, открывает сердце свое приятелю со всем богатством чувств.» Раділа козацька душа, коли зустрічала людину, з якою коли-небудь довелося випивати і за келихом доброго вина бесі­дувати про особисте і гетьманське.

Куліш в одному правий: український козак розумівся на горіл­чаних напоях. Мав власну винокурню, де варив просту горілку, пиво, вишнівку, слив'янку, горобинову настоянку на доброму, до­машньому хлібному вині. Особливою повагою користувалася любисткова горілка, виготовлена з рослини любисток (заря). На­пій з коринки, родзинок, калини, з медом називався варенухою. Його вживали теплим. До смаку козакові були й французькі, угор­ські, рейнські, інші іноземні вина. Під час дружнього застілля на­роджувались добре нам відомі тости: «Вип'ємо, козаки, бо ми того гідні! Вип'ємо по третій, бо ж Бог любить трійцю! За славу предків!»

Так бувало, коли козаки табором ставали на ко­роткочасний відпочинок. Коли ж до них гетьман виходив з свого шатра, вилазили козаки «з-під своїх возів; хто в кості грав, ховає їх у кишенях, хто пив - ховає пляшку, хто забагато випив, кри­ється, щоб п'яним не лізти ясновельможному в очі. За це силь­но карають. В таборі впиватися не вільно...» П'яними у бій козаки ніколи не йшли.

Вживали також безалкогольні напої. Найулюбленіші: узвар із сушених груш і слив, різноманітні кваси – хлібний, буряковий, ягідний, виготовлений із соку дерев, квасний мед, ряжанка, ліку­вальні напої, які виготовлялися козацькими лікарями, чародіями, ворожбитами. Відомий український фітотерапевт і письменник Євген Товстуха, уродженець с.Макіівки Носівського району Черні­гівської області, у книзі «Кришталева чара» розповів, що козаки вживали відвари і настої лікарських трав для поліпшення згортання крові, зміцнення нервів, при виникненні дизентерії, черев­ного тифу, інших захворюваннях травного тракту. Використову­вали козаки й горілчані настойки лікарських рослин для промивання свіжих і гнійних ран, лікування горла, ротової порож­нини тощо.

Козацьке харчування було простим. Перш за все –це хліб і вода. З хлібом їли рідкі страви, картоплю, каші, свіжі огірки, фрук­ти, ягоди, кавуни. Перевагу віддавали житньому хлібу. Хліб пше­ничний випікали на Різдво, Пасху і на весілля.

Головною ознакою козацького, а згодом українського, столу став червоний борщ з капусти, буряка, моркви, картоплі, пастер­нака, зварений у піст на олії. У святкові та недільні дні –на м'ясній юшці. Готували козачки і щавлевий борщ, а в літні спекотні дні –так званий холодник з молодого городнього буряка, зеле­ні петрушки, кропу, зеленої цибулі, сметани. їли охолодженим. Національною стравою стали вареники з сиром, смаженою капу­стою, вишнями, вареними й товченими сухофруктами, гороховим пюре тощо. Вареники були окрасою святкового і недільного сто­лу. А от галушки з прісного тіста, замішані на воді чи сироватці з яйцем, вживались козацьким товариством щодня на вечерю. Гар­бузову кашу також їли щодня. Любили кашу з гречки, ячменю, пізніше рису. Куліш готували з пшоном на обід у польових умо­вах. Це була рідка польова каша. А вдома на вечерю її обов'язково варили густою. Не обходилась козацька родина й без гречаних млинців, налисників (млинці з борошна, начинені сиром, запечені із сметаною у макітрі у дні свят), дерунів (карто­пляних оладків), холодця або холодного (його готували на Різд­во, Великдень, інші свята, коли забивали худобу). Такі продукти харчування, як свиняче м'ясо, сало, домашні ковбаси, кров'янку, стали синонімом українця. Салом затовкували або засмажували більшість страв. Жартували: «Живу добре: сало їм, на салі сплю, салом укриваюсь». Із свіжого солоного сала й здору робили сма­лець і шкварки. Їли сало смажене, сало з часником, хліб із смаль­цем. Улюбленими рідкими стравами були юшки на зразок супів, м'ясних і рибних бульйонів. І, звичайно ж, пироги.

Своєрідним був й одяг козака. Детальний його опис знаходимо у монографіях доктора історичних наук Олени Апанович. Перш за все –
  1   2   3   4   5   6   7   8



Схожі:

Ось де, люди, наша слава (бесіди про Чернігівське козацтво) iconПоложення про проведення ІІІ відкритого Всеукраїнського турніру з дзюдо на призи Полтавського Окружного козацького товариства Українське козацтво Цілі за завдання
Начальник Штабу Полтавського Окружного козацького товариства Українське козацтво
Ось де, люди, наша слава (бесіди про Чернігівське козацтво) icon«Рекорди Добра» Тв i р н а тему
Пройшло двi недiлi,голуб видужав. Наша сусiдка,весь час спостерiгала,як ми пiклувалися про пташку, та запропонувала забрати голуба...
Ось де, люди, наша слава (бесіди про Чернігівське козацтво) iconВ этот чудесный осенний зимний, весенний, летний
Знаешь, иногда наша неуместная скромность не позволяет сказать нам то, что мы думаем? Но слава богу есть другие средства которые...
Ось де, люди, наша слава (бесіди про Чернігівське козацтво) iconПоложення про Наглядову раду Публічного акціонерного товариства "Чернігівське автотранспортне підприємство 17462" (в новій редакції) зразок м. Чернігів 2011 рік
Наглядолву раду Публічного акціонерного товариства «Чернігівське автотранспортне підприємство 17462» (далі – Положення) розроблено...
Ось де, люди, наша слава (бесіди про Чернігівське козацтво) iconПоложення про Ревізійну комісію Публічного акціонерного товариства "Чернігівське автотранспортне підприємство 17462" (в новій редакції) м. Чернігів 2011 рік
Ревізійну комісію Публічного акціонерного товариства «Чернігівське автотранспортне підприємство 17462» (далі – Положення) розроблено...
Ось де, люди, наша слава (бесіди про Чернігівське козацтво) iconПоложення про Загальні збори акціонерів Публічного акціонерного товариства "Чернігівське автотранспортне підприємство 17462" (в новій редакції) м. Чернігів 2011 рік зразок
Загальні збори акціонерів Публічного акціонерного товариства «Чернігівське автотранспортне підприємство 17462» (далі – Положення)...
Ось де, люди, наша слава (бесіди про Чернігівське козацтво) iconДиви, на якому чудиську приперлися! Відразу видно з міста й багаті!
Еге ж, такі молоді, а пузило в одного, мов той гарбуз. І мордяку рознесло, ось-ось трісне!
Ось де, люди, наша слава (бесіди про Чернігівське козацтво) iconПоради при вихованні дитини
Нерідко в основі цих розповсюджених шкільних проблем лежать недоліки уваги. Люди, що володіють винятковою пам’яттю, теж можуть бути...
Ось де, люди, наша слава (бесіди про Чернігівське козацтво) icon130 парсеків Пролог. Камелот. Система Адара
Дід театрально зітхнув, визирнув у вікно – вірніше у екран проектору. Дисплей демонстрував гірські шпилі, що пронизували небо, здавалося...
Ось де, люди, наша слава (бесіди про Чернігівське козацтво) iconНова експозиція
Дядько Василь сидів на ганку і куняв, мугикаючи під носа пісню з репертуару популярного гурту «Тік». Час від часу він відкривав очі...
Ось де, люди, наша слава (бесіди про Чернігівське козацтво) iconВересень тиждень
Бесіди із запобігання дитячого травматизму, забезпечення психологічного комфорту, профілактики правопорушень
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©razom.znaimo.com.ua 2000-2014
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи