Зміст вступ 6 розділ І. Загальні положення тема Становлення та розвиток права Європейського Союзу 9 icon

Зміст вступ 6 розділ І. Загальні положення тема Становлення та розвиток права Європейського Союзу 9



НазваЗміст вступ 6 розділ І. Загальні положення тема Становлення та розвиток права Європейського Союзу 9
Сторінка1/11
Дата конвертації22.02.2014
Розмір2.61 Mb.
ТипДокументи
джерело
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

ЗМІСТ


Вступ 6


РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


Тема 1. Становлення та розвиток права Європейського Союзу 9

    1. Історичні передумови та основні етапи становлення права Європейського Союзу 9

    2. Паризький договір про утворення Європейського об’єднання вугілля і сталі. 11

    3. Римські договори про утворення Європейського економічного співтовариства та Європейського співтовариства з атомної енергії 13

    4. Єдиний європейський акт та подальший розвиток права Європейського Союзу 16

    5. Маастрихтський договір та утворення Європейського Союзу 18

    6. Амстердамський договір та еволюція права Європейського Союзу 21


Тема 2. Поняття і структура права Європейського Союзу 25

2.1. Поняття права Європейського Союзу 25

2.2. Структура права Європейського Союзу 27

2.3. Співвідношення права Європейського Союзу і національного права держав-членів 28

2.4. Право Європейського Союзу і міжнародне право 34


Тема 3. Джерела права Європейського Союзу 39

3.1. Система джерел права Європейського Союзу 39

3.2. Установчі договори Європейського Союзу 39

3.3. Нормативно-правові акти інститутів Європейського Союзу 41

3.4. Загальні принципи права Європейського Союзу 43

3.5. Рішення Суду Європейського Союзу 44

3.6. Міжнародні договори Європейського Союзу 45


Тема 4. Сфера дії права Європейського Союзу 48

4.1. Дія норм права Європейського Союзу в часі 48

4.2. Дія норм права Європейського Союзу в просторі 49

4.3. Юрисдикція Європейського Союзу 51


^ РОЗДІЛ ІІ. ІНСТИТУТИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ


Тема 5. Європейська Рада 55


Тема 6. Рада Європейського Союзу 57

6.1. Структура та повноваження Ради Європейського Союзу 57

6.2. Порядок прийняття рішень Радою Європейського Союзу 58


Тема 7. Парламент Європейського Союзу 60

7.1. Структура і організація діяльності Парламенту Європейського Союзу 60

7.2. Повноваження Парламенту Європейського Союзу. 62


Тема 8. Європейська Комісія 65

8.1. Склад та порядок формування Європейської Комісії. 65

8.2. Повноваження та функції Європейської Комісії 66

8.3. Організація діяльності та порядок прийняття рішень 68


Тема 9. Судові органи Європейського Союзу 70

9.1. Статус Суду Європейського Союзу 70

9.2. Порядок формування Суду ЄС 73

9.3. Компетенція Суду ЄС 74


Тема 10. Уповноважений з прав людини (омбудсмен) 76


Тема 11. Рахункова палата Європейського Союзу 78


Тема 12. Консультативні органи 81

12.1. Соціально-економічний комітет 81

12.2. Комітет регіонів 82


^ РОЗДІЛ ІІІ. ГАЛУЗІ ПРАВА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ


Тема 13. Митне право Європейського Союзу 84

13.1. Поняття митного права Європейського Союзу 84

13.2. Джерела митного права Європейського Союзу 85

13.3. Поняття і принципи митного союзу Європейського Союзу 90

13.4. Митна територія Європейського Союзу 94

13.5. Митний тариф Європейського Союзу 95

13.6. Правила походження товарів 98

13.7. Митна вартість товарів 100

13.8. Митні режими та процедури в Європейському Союзі 102


Тема 14. Торгове право Європейського Союзу 111

14.1. Загальна торгова політика і торгове право Європейського Союзу 111

14.2. Джерела торгового права Європейського Союзу 113

14.3. Регулювання імпорту товарів 117

14.4. Регулювання експорту товарів 119

14.5. Квотування і ліцензування 120

14.6. Система захисних торгових заходів в Європейському Союзі 122

Тема 15. Корпоративне право Європейського Союзу 129

15.1. Джерела корпоративного права Європейського Союзу 129

15.2. Створення і функціонування компаній 134

15.3. Реорганізація компаній 140

15.4. Юридичні особи за правом Європейського Союзу 142

Тема 16. Податкове право Європейського Союзу 145

16.1. Поняття податкового права Європейського Союзу 145

16.2. Джерела податкового права Європейського Союзу 145

16.3. Основні види податків Європейського Союзу 150

16.4. Правовий механізм регулювання податків у Європейському Союзі 152

Література 156


ВСТУП


Інтеграція України до Європейського Союзу є одним з її основних зовнішньополітичних пріоритетів. Стратегічною метою нашої держави проголошено повноправне членство в Європейському Союзі. Фундаментальні основи європейської політики України, механізми і тактику реалізації стратегічного курсу визначають наступні правові документи: Конституція України (ст.18); Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18 березня 2004 року; Постанова Верховної Ради України «Про основні напрями зовнішньої політики України» від 2 липня 1993 року, яка підкреслює, що "перспективною метою української зовнішньої політики є членство України у Європейських Співтовариствах"; Угода про партнерство та співробітництво між Україною та Європейським Союзом, підписана 16 червня 1994 року; Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу, затверджена Указом Президента України від 11 червня 1998 року та інші.

Ключовим елементом успішної інтеграції України до Європейського Союзу є досягнення певного рівня узгодженості законодавства нашої країни з правовими нормами Євросоюзу. Зближення українського законодавства із сучасною європейською системою права забезпечить розвиток політичної, підприємницької, соціальної, культурної активності громадян України, економічний розвиток держави в рамках ЄС та сприятиме поступовому зростанню добробуту громадян, приведенню його до рівня, що склався у державах-членах ЄС.

Потрібно зауважити, що існуюча правова система України є суперечливою, нестабільною та малозрозумілою. Залишаються нерозв’язаними важливі питання загальнодержавного значення.

Зрозуміло, що Україні також потрібно враховувати економічні, політичні та соціальні наслідки прийняття відповідних актів законодавства, адаптованих до вимог законодавства ЄС.

Отже, створюючи національну державну правову систему у відповідності до норм Євросоюзу, необхідно одночасно із адаптацією вже існуючих правових актів приймати нові, узгоджені із правовим полем ЄС. Роль найвищого законодавчого органу країни у цьому процесі є надзвичайно важливою. Беззаперечним є й те, що процес адаптації законодавства України вимагає злагодженої співпраці всіх гілок влади.

Україна, нажаль, знаходиться ще далеко від європейських стандартів правової регламентації. Багатогранність європейського правового поля, його комплексний характер наочно свідчать про труднощі на шляху узгодження національного законодавства із загальноєвропейським. Формування правового поля держави є тривалим соціальним процесом, що органічно пов’язаний із змінами у всіх інших сферах життя суспільства. Штучно прискорити цей процес неможливо, але потрібно створити йому режим найбільшого сприяння.

Процес гармонізації українського законодавства з системою права ЄС уповільнюється об’єктивною різницею історичного та соціокультурного розвитку правових систем, діючою кадровою політикою, корупцією державних службовців та бюрократичною системою в Україні. Більше того, труднощі пов’язані ще й з тим, що у багатьох чиновників ще панують нормативні стереотипи радянського періоду. "Європеребудова" покликана змінити цей стан, адже перед адаптацією правової системи до європейських норм необхідно, перш-за все, адаптувати власну ментальність до нових реалій України та Європи.

Вивчення європейського правового поля з метою адаптації його основних положень в національну правову систему вимагає розширення та поглиблення спеціальних наукових досліджень з цих питань. При цьому необхідним є врахування позитивного досвіду зарубіжних країн. Так, показовим у цьому плані є досвід найближчих сусідів України, зокрема Польщі та Росії. Вражає високий рівень вивчення права Європейського Союзу нашим стратегічним партнером на Сході - Росією, яка, доречі, не проголошує пріоритетом своєї зовнішньої політики вступ до Європейського Союзу. Серед освітніх, наукових і дослідних центрів у Російській Федерації слід виділити Інститут Європи Російської Академії наук, Інститут європейського права при МГИМО, Центр порівняльного права при МГИМО та Асоціацію європейських досліджень. В деяких ВУЗах, наприклад в Академічному правовому університеті при Інституті держава і права Російської Академії Наук, європейське право є обов’язковим предметом програми навчання.

Отже, потрібно наголосити, що вивчення та аналіз позитивного досвіду організації та функціонування правової системи Європейського Союзу, а також його основних інститутів є надзвичайно актуальним та важливим в контексті можливої інтеграції України до Європейського Союзу.

Ознайомлення із загальними правовими положеннями, що регулюють діяльність та повноваження основних інститутів Європейського Союзу дозволить краще та повніше зрозуміти правову природу їх функціонування, а також сприятиме наближенню до європейських правових традицій.

В даній книзі наводиться загальна характеристика правової системи Європейського Союзу та його основних інститутів.

В процесі написання книги авторами широко використовувалися тексти засновницьких договорів та правових актів окремих інститутів Європейського Союзу, а також різноманітні аналітичні матеріали та доповіді провідних науковців.

Дана книга може стати в пригоді, як науковим співробітникам, так і студентам, а також всім тим, хто цікавиться вивченням правових систем інших держав та їх науковим порівнянням.


РОЗДІЛ І

^ ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


ТЕМА 1

Становлення та розвиток права Європейського Союзу


1.1. Історичні передумови та основні етапи становлення права Європейського Союзу.


Процес становлення права Європейського Союзу тісно пов’язаний з процесом утворення та діяльності Європейських співтовариств, який відбувався на основі відповідних правових норм. Тобто, становлення права Європейського Союзу неможливе без утворення Європейських співтовариств, а їх функціонування неможливе без наявності правового поля.

Право Європейського Союзу стало одним з найважливіших чинників європейської інтеграції. Завдяки йому сформувався не тільки єдиний правовий простір для більшості держав Європейського Союзу, а й створилися всі необхідні умови для побудови єдності у всіх інших сферах суспільного життя європейської спільноти.

Історичні умови, що склалися в Європі після завершення Другої світової війни вимагали від європейських держав вирішення наступних питань: відновлення зруйнованого війною європейського господарства, організація системи безпеки, яка дозволяла б запобігати новим війнам, і захист прав людини.

Проблему відновлення європейської економіки була покликана вирішити створена в 1948 р. Організація європейського економічного співробітництва (ОЄЕС), що включила 16 країн Західної Європи і Туреччину.

Створена в 1949 р. Рада Європи основним своїм завданням визначила захист прав людини.

Забезпечення безпеки покладалося на створений в 1949 р. за участю США військовий альянс НАТО, який було засновано у 1948р. згідно Брюссельського пакту.

Не зважаючи на створення вищезазначених структур в Європі так і не вдалося забезпечити створення широкої інтеграції, яка б поєднала міжнародно-правові та національні інститути. Така інтеграція повинна була ґрунтуватися на добровільному обмеженні суверенітету країн-учасниць, об'єднанні і передачі ними ряду функцій наднаціональному органу, що діє в загальних інтересах.

Вперше подібну ідею було висунуто в 1950 р. міністром закордонних справ Франції Робертом Шуманом. Документ під назвою «Декларація Роберта Шумана» було оголошено ним на міжурядовій конференції в Парижі 9 травня 1950 року. Цей день офіційно прийнято вважати «Днем Європи». Інколи зазначений документ ще називають «планом Шумана».

Проте, слід зазначити, що Роберт Шуман не був справжнім автором зазначеного плану. Головним розробником даного проекту був інший французький політичний діяч – Жан Моне. Саме ім’я Ж.Моне увійшло в історію сучасної Європи як основного розробника ідеї формування Європейських співтовариств.

Зміст «плану Шумана» полягав у зверненні до європейських країн (насамперед Німеччини) з наступною пропозицією: «Французький уряд пропонує передати все франко-германське виробництво вугілля і сталі під керівництво спільного Верховного органу, який діє в межах організації, що відкрита для участі інших країн Європи».

Таким чином, передбачалося добровільне обмеження державного суверенітету європейських країн та створення нового наддержавного органу, до відання якого повинні були перейти функції управління вугільною та сталеливарною промисловістю країн-учасниць.

Реалізація даної ідеї відбулася в Парижі 1951р., коли між європейськими країнами був підписаний Договір про заснування Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС) – Паризький договір.

Отже, першим етапом у процесі становлення права Європейського Союзу стало підписання у 1951 році Паризького договору про заснування першого з Європейських співтовариств - Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС).

^ Другий етап був пов'язаний із створенням двох інших Європейських співтовариств. Так, 1957 р. в Римі було підписано договори (Римські договори):

  1. про заснування Європейського економічного співтовариства (ЄЕС);

  2. про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом).

На третьому етапі було створено правову основу для переходу від загального до єдиного внутрішнього ринку європейських країн. Такою правовою основою слугував підписаний у 1986 році та набувший чинності у 1987 році Єдиний європейський акт.

^ Четвертим етапом у процесі становлення права Європейського Союзу стало підписання в Маастрихті у 1992р. та набрання чинності в 1993 р. Договору про Європейський Союз (Маастрихтський договір), яким передбачалося створення на базі Європейських співтовариств нового наднаціонального об’єднання – Європейського Союзу.

^ П’ятий етап передбачав удосконалення існуючого правового поля діяльності Європейського Союзу і внесення змін до Договору про Європейський Союз. Так, 1997 р. в Амстердамі було підписано Договір про внесення змін до Договору про Європейський Союз, яким передбачалося запровадження ряду суттєвих змін, що стосувалися основних сфер співробітництва європейських держав та принципів діяльності Європейського Союзу.

Завершальним шостим етапом у процесі розвитку права Європейського Союзу стало підписання в 2001 р. Ніццького договору (набрав чинності 2003р.). Договором передбачалося внесення змін до Договору про Європейський Союз та договорів про заснування Європейських Співтовариств, а також до деяких інших пов’язаних з ними актів.


^ 1.2. Паризький договір про утворення Європейського об’єднання вугілля і сталі.


18 квітня 1951 шістьма європейськими країнами (Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, ФРН) було підписано Паризький договір, яким засновано Європейське об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС).

Основною метою ЄОВС було сприяння економічному розвитку, зростанню зайнятості і підвищенню життєвого рівня в державах-членах шляхом створення спільного ринку вугледобувної і сталеливарної промисловості та їх похідних. Інститути ЄОВС повинні були забезпечити впорядковане постачання спільного ринку, рівний доступ до джерел виробництва для всіх споживачів, встановлення максимально низьких цін, підтримку умов, стимулюючих нарощування виробництва і поліпшення якості виготовлюваної продукції, раціональне використання природних ресурсів, поліпшення умов праці; сприяти зростанню міжнародної торгівлі і впорядкованому нарощуванню і модернізації виробництва. Цілі ЄОВС свідчили про те, що об'єднання носить чисто функціональний характер і вирішує спеціальне коло завдань і проблем, пов'язаних з розвитком сталеливарної і вугільної промисловості, створенням спільного ринку товарів і послуг в цій сфері на основі принципів, визначених Договором.

Паризький договір сам по собі нічого не говорить про природу інтеграційного об'єднання, про рівень і ступінь інтеграції, про сприйняття концепцій наднаціональної співпраці або міжнаціонального об'єднання. Про те, яким чином повинно діяти це Об'єднання, в самому Договорі вказується досить нечітко. Згідно ст. 5 Договору ЄОВС повинно здійснювати свої завдання "з обмеженим ступенем втручання". Визначення досить нечітке, і якщо в Договорі в тій чи іншій мірі визначалася сфера втручання, то вказівка на порядок цього втручання була практично відсутня.

ЄОВС наділяється якостями юридичної особи. Об'єднання володіє правоздатністю, необхідною для досягнення поставленої мети і здійснення своїх функцій, за ним визнається міжнародна правоздатність, а в кожній з держав-членів воно володіє найбільшою правоздатністю, що надається юридичним особам в цій державі. ЄОВС може набувати і відчужувати рухоме і нерухоме майно і виступати стороною в суді. Наведені положення мають досить важливе значення, вони визначають умови, характер і межі правоздатності ЄОВС. Проте специфіки і особливостей інтеграційного об'єднання це не розкриває, оскільки практично майже кожна міжнародна організація володіє приблизно тими ж якостями юридичної особи і у загальних рисах тим же об'ємом правоздатності. Про природу і особливості інтеграційного об'єднання можна судити швидше не за цими його властивостями, а виходячи із структури і характеру повноважень інститутів Об'єднання, а особливо його прав у процесі встановлення загальнообов'язкових правових розпоряджень, з якими і пов'язаний в першу чергу початок формування права ЄС.

До інститутів ЄОВС були віднесені Найвищий керівний орган, Загальна асамблея, спеціальна Рада міністрів і Суд ЄОВС. Договір визначив порядок їх формування, принципи функціонування і умови взаємин між цими інститутами. Для розкриття природи інтеграційного об'єднання надзвичайно важливо було визначити, на яких засадах формуються окремі інститути, який об'єм їх повноважень і який порядок їх взаємодії.

Центральне місце в системі інститутів ЄОВС зайняв Найвищий керівний орган. На нього покладалося забезпечення досягнення мети ЄОВС і вирішення практичних задач, пов'язаних із створенням спільного ринку вугілля і сталі. Цей Найвищий керівний орган наділявся правом законодавчої ініціативи, саме він ініціював ухвалення найважливіших рішень. Одночасно він був і основним законодавчим органом ЄОВС, приймаючим обов'язкові за своєю юридичною силою акти і звертаючи їх до виконання. Враховуючи місце і роль Найвищого керівного органу, особливо важливого значення набував порядок його формування і діяльності. Згідно з Договором Найвищий керівний орган складався з представників, які призначалися державами-членами з числа своїх власних громадян. Проте за своїм статусом члени цього органу не були повноважними представниками своїх урядів. Навпаки, це були міжнародні чиновники, однією з головних умов призначення і діяльності яких була їх незалежність по відношенню до національних урядів. Вони не повинні були отримувати або виконувати інструкції і вказівки урядів своїх країн, а діяти виключно на основі засновницького договору і на виконання його положень. Таким чином, Найвищий керівний орган виступав переважно як втілення ідеї наднаціональної співпраці і керівництва.

Звичайно, Найвищий керівний орган не міг діяти безконтрольно, він не міг не враховувати національні інтереси держав-членів. До певної міри функції контролю за його діяльністю здійснювала спеціальна Рада міністрів, яка складалася з представників урядів держав-членів ЄОВС. Проте важливо підкреслити, що Рада міністрів залишалася переважно контролюючим органом, хоч і наділялася правом втручання в процес прийняття рішень, що зачіпали життєво важливі інтереси держав-членів.

Практично дорадчо-консультативним органом була Загальна асамблея. Формально це був інститут, що здійснює представницькі функції, щось на зразок парламентської установи. Проте Загальна асамблея володіла вельми незначними правами. Можливість самостійної ініціативи і прийняття нею обов'язкових рішень виключалася, а порядок формування Асамблеї за рахунок делегування представників від національних парламентів забезпечував домінування в рамках цього інституту переважно національних інтересів.

Наднаціональним за своєю природою органом ставав Суд ЄОВС. Він формувався шляхом одноголосного призначення суддів державами-членами, але самі судді при виконання своїх обов'язків були повністю незалежні і керувалися в своїй діяльності розпорядженнями засновницького договору і чинними нормативно-правовими актами. Суд ЄОВС спочатку виступав втіленням ідеї наднаціональної співпраці. Він був одним з найважливіших інститутів, що забезпечують дотримання юридично обов'язкових вказівок як Договору, так і актів, що видаються інститутами ЄОВС.

В зв'язку з цим вельми важливого значення набували порядок прийняття, характер і ступінь обов'язковості для держав-членів нормативно-правових актів, що видаються інститутами ЄОВС. Відповідно до ст. 14 Найвищий керівний орган ЄОВС приймає рішення, дає рекомендації або висновки. Рішення є нормативно-правовим актом загального характеру, обов'язковим у всіх своїх частинах і підлягає застосуванню у всіх державах-членах ЄОВС (у подальшому із створенням Європейського економічного співтовариства і Євроатому аналогічні за характером нормативно-правові акти отримали назву регламенту). Рекомендації, будучи також обов'язковими нормативно-правовими актами, визначають переслідувані даним актом цілі, але залишають вибір методів і засобів реалізації за тими, кому ці нормативно-правові акти безпосередньо адресовані (у подальшому аналогічні акти в рамках ЄЕС і Євроатому отримали назву директиви). Висновки, що приймаються Найвищим керівним органом, носять рекомендаційний характер і обов'язкової сили не мають.

Отже, вся система інститутів ЄОВС була організована таким чином, що забезпечувала переважаюче значення інститутів, які втілюють ідеї наднаціональності. Цілком природно, що самі по собі ці принципи, втілені перш за все в структурі і повноваженнях Найвищого керівного органу і Суду ЄОВС, застосовувалися в порівняно вузькій сфері функціональної співпраці держав, які беруть участь в Об'єднанні. Необхідно зазначити, що Паризький договір вирішував не тільки вузьку і чисто функціональну проблему співпраці західноєвропейських держав в одній певній сфері розвитку і впорядкування виробництва.

Європейське об'єднання вугілля і сталі стало своєрідним дослідним полем, де проходили практичну перевірку багато концептуальних побудов і перш за все вирішувалося завдання співвідношення наднаціонального і міжнаціонального в західноєвропейській інтеграції. З урахуванням практики ЄОВС була скоректована модель побудови інших економічних інтеграційних об'єднань і розроблені нові засновницькі акти.


^ 1.3 Римські договори про утворення Європейського економічного співтовариства та Європейського співтовариства з атомної енергії.


Два договори, що були підписані в Римі 25 березня 1957 р. і вступили в силу з 1 січня 1958 р., оформили створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом). Договір про Євроатом засновував порівняно вузьке за своїм характером і функціональним призначенням інтеграційне об'єднання. В цьому відношенні він багато в чому схожий з Договором, що оформив створення ЄОВС. При всій важливості проблеми мирного використання атомної енергії і встановлення міжнародного контролю в цій області сфера застосування засновницького акту в даному випадку обмежена чіткими функціональними рамками. В той же час Договір про Євроатом в тому, що стосується формування інституційної структури і визначення місця і ролі наднаціональної і міжнаціональної співпраці, відтворює схему, властиву не ЄОВС, а ЄЕС.

Безумовно, найважливіше і вирішальне значення для розвитку всього процесу інтеграції в Західній Європі мало створення Європейського економічного співтовариства. ЕЭС було об'єднанням загального, значною мірою універсального характеру, яке охоплювало такі найважливіші сфери життєдіяльності держав, як економіка і соціальний розвиток.

Саме Договір про ЕЭС визначає суть і спрямованість європейської інтеграції. У ньому викладені загальні цілі і принципи, які характеризують діяльність всіх трьох Європейських співтовариств. Особливо важливе значення цього засновницького акту для формування права Європейського Союзу. Якщо Договори про ЄОВС і Євроатом створюють основу для видання і застосування правових розпоряджень в порівняно вузькій сфері співпраці держав, то Договір про Європейське економічне співтовариство закладає основи нового правопорядку, основні початки правової системи, регулюючої взаємини її суб'єктів як усередині цих об'єднань, так і відносини Співтовариства із зовнішнім світом.

Договір про Європейське економічне співтовариство порівняно детально і докладно регулює завдання і цілі ЄЕС. Співтовариство покликане забезпечити гармонійний економічний розвиток, неухильне, збалансоване і стабільне економічне зростання, прискорене підвищення рівня життя і зміцнення зв'язків між державами, що об'єдналися (ст. 2 Договору про ЄЕС). В ході подальшого розвитку місія, що покладається на Європейське Співтовариство, була значно розширена. Вирішальним засобом досягнення цієї мети повинні були слугувати створення "спільного ринку" і реалізація чотирьох свобод, що забезпечують його формування і функціонування. До їх числа віднесені свобода руху капіталів, товарів, послуг і робочої сили. Договір уточнює заходи, необхідні для побудови "спільного ринку" і реалізації чотирьох свобод, а також визначає основні етапи такого будівництва. Протягом трьох етапів — кожен по чотири роки з можливістю продовження окремих етапів, але за умови, що в цілому перехідний період не перевищить п'ятнадцяти років — належало створити Митний союз, ввівши, таким чином, загальний зовнішній митний кордон і ліквідувавши митні кордони і бар'єри усередині Співтовариства. Досягненню поставленої мети були підпорядковані також спільні політики, здійснювані в рамках Співтовариств, а також система інститутів Співтовариства, умови і порядок їх діяльності. Цим же цілям і завданням повинні були відповідати формування і розвиток права ЄС.

Шляхом укладення спеціальних угод була створена єдина система інститутів, що охоплює всі три Співтовариства. На основі Конвенції про загальні інститути, підписаної одночасно з Римськими договорами в 1957 р., були створені загальні для всіх Співтовариств Парламентська Асамблея і єдиний Суд. Значно більше часу знадобилося для вирішення питання про об'єднання таких провідних інститутів, як Рада і Комісія. Відповідний Договір про злиття був підписаний в 1965 р. і вступив в силу в 1967 р. Починаючи з цього періоду в рамках Співтовариств функціонує єдина система інститутів.

В рамках ЄЕС співвідношення початків міжнаціонального і наднаціонального в побудові і функціонуванні провідних інститутів зазнає певних змін. Рада, що складається з офіційних представників держав-членів на рівні міністрів і втілює в собі безумовно і перш за все початок міжнаціональної співпраці, перетворюється на головний законодавчий орган. Саме Рада приймає найбільш важливі нормативно-правові акти.

Комісія, голова і члени якої призначаються за взаємною згодою державами-членами Співтовариств, яка втілює в собі ідею наднаціональної співпраці, стає інститутом, що здійснює переважне управління справами Співтовариств. Вона майже монополізує право законодавчої ініціативи. Складається як би своєрідна система заборон і противаг. Рада приймає рішення, але ухвалити його у формі нормативно-правового акту вона в більшості випадків не може без ініціативи з боку

Зазнав певних змін і статус Європейської асамблеї, яка з 1962 р. отримала назву Європейського парламенту. Починаючи з 1979 р. Парламент почав формуватися шляхом загальних і прямих виборів, що проводяться у всіх державах-членах ЄС. Таким чином, Європейський парламент з інституту представництва держав стає до певної міри представником народів країн, що входять до складу ЄС. Європейський парламент, що був спочатку в основному консультативним органом, неухильно розширює сферу своєї діяльності і об'єм здійснюваних повноважень.

Активнішою стає участь Європарламенту в законотворчому процесі. Він відіграє все більш важливу роль у формуванні Європейської Комісії, контролі за її діяльністю, а також формуванні та затвердженні бюджету ЄС.

Відбуваються зміни і в порядку формування бюджету Європейських співтовариств. Спочатку бюджет в ЄС, як і в більшості міжнародних організацій, створювався за рахунок внесків держав-членів. Проте вже в 70-і роки він починає формуватися за рахунок власних фінансових коштів. До бюджету Співтовариств відраховуються збори від імпорту, податки на сільськогосподарський імпорт і 1% від податку на додану вартість.

Договір про Європейське економічне співтовариство, так само як і Договір про Євроатом, стверджує, що кожне із Співтовариств є самостійною юридичною особою. У цих актах підкреслюється, що Співтовариства користуються і міжнародною правоздатністю, і максимально допустимою правоздатністю в рамках національних кордонів держав-членів Співтовариства, мають право придбання і відчуження рухомого і нерухомого майна, можуть бути позивачем і відповідачем в суді і т.п.

В рамках засновницького акту 1957 р. були прийняті заходи по розповсюдженню юрисдикції Європейських співтовариств і на такі важливі сфери, як соціальна політика і створення Європейського соціального фонду, регіональний розвиток і створення відповідних структур, спільна політика в сфері досліджень, програма співпраці з охорони довкілля.


^ 1.4. Єдиний європейський акт та подальший розвиток права Європейського Союзу.


Потреба в тіснішій співпраці держав-членів ЄС в політичній сфері, в затвердженні самобутності та ідентичності Європейських співтовариств на міжнародній арені викликала необхідність внесення істотних змін до Римських засновницьких договорів та створення Європейського Союзу. Скликана в цих цілях міжурядова конференція підготувала проект нового засновницького акту, який отримав назву Єдиного європейського акту. Він був підписаний представниками всіх держав-членів в лютому 1986 р., належним чином ратифікований на основі національних конституційних процедур і вступив в силу з 1 липня 1987 р.

У цьому документі було дано нове визначення цілей, що стоять перед Європейським Співтовариством, зафіксована на договірному рівні тенденція до розширення сфери відання Європейських співтовариств, намічена реструктуризація інституційної системи, визначені заходи по гармонізації права ЄС і національного права держав-членів, передбачені загальні засади створення Економічного i валютного союзу, визначені основні параметри співробітництва держав-членів в зовнішньополітичній сфері.

Стосовно вирішення завдань створення єдиного внутрішнього ринку були чітко визначені основні етапи його побудови. Програма включала в себе, перш за все, ліквідацію тих обмежень технічного, кількісного та іншого характеру, які ще існували у взаєминах між державами-членами. В рамках єдиного внутрішнього ринку підлягали скасуванню всі можливі перешкоди і бар'єри на шляху вільного рух капіталів, товарів, послуг і робочої сили. Побудова єдиного внутрішнього ринку планувалося здійснити в три етапи і завершити до 31 грудня 1992 р. з тим, щоб створити необхідну базу і основу для переходу до Економічного і валютного союзу.

Єдиний європейський акт (ЄЄА) помітно розширив юрисдикцію Європейських співтовариств, поширивши її, зокрема, на сферу соціальної політики. Передбачалося розширити співпрацю держав у таких важливих питаннях, як охорона праці, здоров'я, розвитку і підтримання діалогу між соціальними партнерами. ЄЄА закріплював поширення сфери відання Співтовариств на регіональну політику, організацію і проведення наукових досліджень і забезпечення технологічного розвитку, а також захист навколишнього середовища. У якійсь мірі Європейські співтовариства вже здійснювали ту або іншу діяльність в цій сфері, але перш за все за рахунок застосування механізму статті 235 Договору про ЄЕС. За допомогою ЄЄА це розширення сфери відання Співтовариств було належним чином легітимовано.

Певні зміни були внесені до системи інститутів ЄС, порядку і умов їх функціонування. Найбільш значними змінами в цій сфері стали перш за все інституціоналізація Європейської Ради і демократизація процедури прийняття рішень. Ще з 70-х рр. ввійшло у вжиток проведення самітів держав-членів ЄС, які збиралися періодично для обговорення найбільш важливих питань життєдіяльності Європейських співтовариств і вирішення тих або інших спірних проблем, які не вдавалося вирішити на рівні інших інститутів — Комісії, Ради. ЄЄА встановив, що Європейська Рада, яка складається з керівників держав-членів Європейських співтовариств, збиратиметься періодично не менше двох разів на рік, визначив її статус і повноваження.

Єдиний європейський акт закріпив зміни, внесені до процедури прийняття рішень, в сторону їх демократизації. Це знайшло своє віддзеркалення, зокрема, в ширшому застосуванні принципу кваліфікованої більшості при прийнятті рішень в рамках Ради ЄС, а також в розширенні участі Європарламенту в процедурі прийняття нормативно-правових актів ЄС. ЄЄА чіткіше сформулював положення, відповідно до якого на Комісію покладалося здійснення функцій по виконанню рішень Ради. Нарешті, ЄЄА передбачив створення Суду першої інстанції (СПІ). Його створення повинно було допомогти розвантажити Суд Європейських співтовариств і помітно прискорити процедуру розгляду справ в цій найважливішій судовій установі.

Крім положень, що вносили ті або інші зміни до Договорів про ЄЕС, ЄОВС і Євроатом, Єдиний європейський акт містив також нові положення, що відносяться до європейської співпраці в сфері зовнішньої політики. У цих положеннях йдеться, зокрема, про взаємні консультації та інформування держав-членів з питань зовнішньої політики, що представляють загальний інтерес в цілях координації зближення позицій і вчинення спільних дій. Вироблення і визначення загальних позицій повинні були послужити відправною точкою для проведення зовнішньої політики всіма державами-членами ЄС. Слід відмітити, що процедури здійснення загальної зовнішньої політики були описані в загальних рисах, а спеціальні інститути або органи, що відають питаннями вироблення загальної зовнішньої політики та її реалізації, не були встановлені з достатньою чіткістю. Проте, ці недоліки Єдиного європейського акту не мали принципового значення, оскільки система взаємних консультацій та співпраці в рамках Ради, в якій періодично зустрічаються міністри закордонних справ, і функціонування допоміжних органів Ради були вже до цього часу досить добре відпрацьовані і йшлося скоріше не про створення системи нових інститутів або органів, а про легітимацію їх діяльності у сфері зовнішньої політики.

Єдиний європейський акт сприяв консолідації досягнень Співтовариств, ствердженню і розширенню правових засад в їх діяльності. Він сприяв активізації процесу інтеграції, раціоналізації діяльності інститутів Співтовариств, заклав передумови для переростання співпраці держав-членів в тісніший Економічний і валютний союз, а також і політичний союз. Тим самим, була намічена програма подальшої еволюції, яка і підготувала перехід до утворення Європейського Союзу.


^ 1.5. Маастрихтський договір та утворення Європейського Союзу.


Договір про створення Європейського Союзу був підписаний 7 лютого 1992 р. в старовинному голландському місті Маастрихт. Процедура його ратифікації державами-членами, що була необхідною умовою вступу Договору в силу, зайняла досить великий проміжок часу. Пов'язано це з тим, що майже у всіх державах-членах Європейських співтовариств введення у дію цього Договору вимагало попереднього внесення змін до тексту національного основного закону. Обумовлено це було в першу чергу тим, що із створенням Європейського Союзу помітно розширювалося коло суверенних повноважень, що передавалися державами-учасниками у відання Союзу. Проте, не дивлячись на всі складнощі, пов'язані з схваленням Договору про створення Європейського Союзу, він був одноголосно ратифікований всіма державами-членами Європейських співтовариств і 1 листопада 1993 р. вступив в силу.

Маастрихтський договір визначає перш за все склад і структуру Європейського Союзу, його цілі і принципи. Згідно статті 1 цього Договору Союз створюється на основі Європейських співтовариств. Новими політиками і формами співпраці стали за Договором 1992 р. загальна зовнішня політика і політика безпеки, а також співпраця у сфері юстиції і внутрішніх справ.

Союз ставить своїм завданням збереження досягнень Співтовариств і на цій основі подальше просування до тіснішої і згуртованої взаємодії в економічному і соціальному розвитку, утвердження індивідуальності Союзу на міжнародній арені, захист прав і свобод людини та здійснення на цій основі співпраці у сфері юстиції і внутрішніх справ.

Таким чином, Європейський Союз включав як би три складові: по-перше, всі три існуючі Співтовариства; по-друге, спільну зовнішню політику і політику безпеки і, по-третє, співпраця поліцій і судів в кримінально-правовій сфері.

Маастрихтський договір, відрізняючись досить складною структурою і значним об'ємом, містить, з одного боку, положення, що відносяться безпосередньо до Європейського Союзу, з іншого боку, положення, які вносять зміни до вже діючих засновницьких договорів про ЄОВС, Європейське економічне співтовариство і Євроатом. Маастрихтський договір, особливо підкреслюючи ту обставину, що Європейське економічне співтовариство явно переросло за рамки чисто економічного співробітництва і перетворилося з функціонального в універсальне об'єднання, змінив його найменування. Відтепер воно стало називатися Європейське Співтовариство. Основні складові Союзу отримали найменування трьох опор.

Маастрихтський договір визначає основні цілі Союзу, маючи на увазі забезпечення більшої згуртованості народів і держав, що його утворюють. Союз характеризується не тільки як об'єднання держав, але і як союз народів держав-членів Союзу. Він передбачає забезпечення подальшого економічного і соціального прогресу шляхом створення простору без внутрішніх кордонів, побудову Економічного і валютного союзу (ЕВС) і введення єдиної європейської валюти. Створення Європейського Союзу покликане було також зміцнити його позиції на міжнародній арені, укріпивши одночасно безпеку держав, що входять в Союз, а також розповсюдити взаємодію держав Союзу на таку важливу сферу, як захист прав і свобод громадян, посиливши співпрацю правоохоронних органів.

Найважливішим завданням Співтовариства проголошується побудова Економічного і валютного союзу. З цією метою Маастрихтський договір встановлює програму і графік реалізації ЕВС і введення загальної валютної одиниці. Договір і додатки до нього визначили умови участі держав-членів у Валютному союзі і остаточну дату введення в обіг нової загальної валютної одиниці — євро. Кінцевою датою реалізації цієї мети повинно було стати 1 січня 1999 р. Не дивлячись на наявні складнощі та скептичне ставлення багатьох впливових політичних сил в країнах ЄС і навіть з боку окремих урядів, мета, поставлена Маастрихтським договором, була досягнута. Дійсно, з 1 січня 1999 р. 11 держав-членів Європейського Союзу (з 15) ввели в дію нову валютну систему і нову валютну одиницю. Вже однієї цієї обставини було б цілком достатньо для того, щоб оцінити Маастрихтський договір і створення Європейського Союзу, як новий великий прорив на шляху європейської інтеграції. Одна з найважливіших сфер здійснення національного суверенітету перейшла в спільне відання держав-членів Європейського Союзу, що створили єдину валютну систему.

Другим не менш важливим наслідком утворення Європейського Союзу стало помітне розширення сфери відання інтеграційних об'єднань. З одного боку, помітно розширилася юрисдикція Європейського Співтовариства. У відання ЄС було передано здійснення повноважень в таких сферах, як: співпраця в області культури, охорони здоров'я, захист прав споживачів, координація політики у сфері зайнятості та ряд інших. З іншого боку, із створенням Європейського Союзу в сферу його відання починають переходити нові й принципово важливі сфери взаємодії держав-членів, такі як зовнішня політика, безпека, співпраця в сфері юстиції, охорони прав громадян. Визначаються шляхи і методи цієї співпраці, створюються нові структури взаємодії і координації політик, приймаються конкретні рішення, які повинні сприяти захисту прав і свобод людини. У цьому плані особливий інтерес представляло введення на основі Маастрихтського договору інституту громадянства Європейського Союзу — ще один важливий крок, що свідчить про сприйняття форм характерних не для міжнародної, а для державно-правової публічної організації.

Разом з тим, створення Європейського Союзу помітно підсилило гетерогенність, тобто неоднорідність нового утворення. За десятиліття, що пройшли з моменту створення Європейських співтовариств, в рамках цих об'єднань склалася достатньо чітка система інститутів, сформувалася правова система Співтовариств, яка відігравала і продовжує відігравати важливу роль в забезпеченні інтеграційних процесів і життєдіяльності самих Співтовариств. З появою Європейського Союзу і створенням другої і третьої опор виникла проблема правового оформлення і регулювання цих двох сфер діяльності Європейського Союзу. Вже з самого початку було ясно і очевидно, що на ці сфери, які зачіпають виключно важливі і чутливі для кожної суверенної держави області, не може бути автоматично поширений механізм прийняття і реалізації рішень, який був відпрацьований стосовно Європейських співтовариств. У такій важливій і чутливій сфері, як політична співпраця держав, рішення не могли прийматися автоматично більшістю голосів, набуваючи форми обов'язкових нормативно-правових актів, виданих інститутами ЄС. В будь-якому разі їх правовий режим повинен був помітно відрізнятися від того, який встановлений відносно актів Співтовариств.

Маастрихтським договором було дано відповідь на виниклі питання. У тексті Договору досить зрозуміло і чітко записано, що рішення прийняті в рамках другої і третьої опор Європейського Союзу, є обов'язковими для держав-членів, проте вони не мають прямої дії і не підлягають юрисдикційному контролю з боку Суду ЄС. Таким чином, два найважливіші моменти відрізняють правовий режим рішень, що приймаються Союзом в рамках другої і третьої опор, від актів Європейських співтовариств. Прийняті в рамках другої і третьої опор рішення є переважно не нормативно-правовими актами, а політичними рішеннями. Вони обов'язкові до виконання державами, які ці рішення прийняли (саме тими державами, які їх прийняли, а не всіма членами Європейського Союзу). Невиконання цих рішень, як і інші спори, що з них виникають, не можуть бути оскаржені в судовому порядку. Можливі і застосовні лише процедури політичного узгодження і співпраці. Обов'язкові нормативні акти, за загальним правилом, оформляються у вигляді конвенцій.

Враховуючи те, що рішення, прийняті в рамках другої і третьої опор, не мають прямої дії, слід також прийняти до уваги відмінність національних конституційних підходів до застосування міжнародно-правових актів. У окремих державах-членах Європейського Союзу конституції передбачають пряму інкорпорацію міжнародно-правових норм і принципів в систему національного права. В даному випадку вказівка на те, що рішення Європейського Союзу не має прямої дії, не так суттєво, якщо саме це рішення оформлене у вигляді відповідної міжнародної угоди. У країнах, де автоматичне застосування міжнародно-правових норм не має місця, де потрібна імплементація міжнародно-правових актів з метою їх інкорпорації в національну правову систему (Великобританія, Італія і ін.), можливість прямої дії рішень Європейського Союзу в рамках другої і третьої опор виключена.

Таким чином, із створенням Європейського Союзу, з одного боку, розширюється сфера застосування права Європейських співтовариств, а з іншого — з'являються нові сфери в рамках другої і третьої опор, в межах яких право Співтовариств, окрім чітко обумовлених випадків, застосуванню не підлягає.


^ 1.6. Амстердамський договір та еволюція права Європейського Союзу.


Скликання нової міжурядової конференції для внесення змін і доповнень до Договору про створення Європейського Союзу було прямо передбачене статтею N (ст. 48) Маастрихтського договору. На виконання цього розпорядження в 1996 р. була скликана міжурядова конференція, якою було доручено розробити і запропонувати до підписання текст нового засновницького акту, покликаного сприяти вдосконаленню структури і функціонування Європейського Союзу, а також вирішити ті спірні проблеми, які не вдалося повністю врегулювати при підготовці Маастрихтського договору. Вже в 1997 р. новий Договір був готовий до підписання. Воно відбулося 2 жовтня 1997 р. За місцем його підписання новий засновницький акт отримав назву Амстердамський договір. Відповідно до прийнятого порядку текст підписаного всіма учасниками Договору був переданий на ратифікацію державам-членам, які здійснили її відповідно до національних конституційних процедур. Умовою набрання чинності кожного засновницького договору або акту, що його змінює, є його одноголосна ратифікація всіма державами-членами. Весною 1999 р. процедура ратифікації була завершена і формально договір вступив в силу з 1 травня 1999 р. Амстердамський договір і додатки до нього дають достатньо ясне уявлення про те, в якому напрямі йде еволюція Європейського Союзу і європейського права.

Одним з основних завдань, які ставили перед собою учасники міжурядової конференції, що готували Амстердамський договір, було врегулювання проблем реформи інститутів Союзу у зв'язку з майбутнім розширенням його складу. У Маастрихтський договір були включені положення, що деталізували умови і порядок прийому до складу Союзу нових держав-членів. Проте в рамках Маастрихтського договору не було визначено, яким чином будуть реформовані інститути Союзу у зв'язку зі вступом нових членів. Цілком природно, що процедури формування інститутів Союзу і прийняття рішень, що існували раніше, неможливо було зберегти в колишньому вигляді, хоча б по тій простій причині, що такі провідні інститути Союзу, як Рада і Комісія, ставали недостатньо функціональними.

Рішення щодо реформи Комісії і Ради взаємозв'язані і повинні бути збалансовані. На жаль, саме з цього питання при підготовці Амстердамського договору так і не вдалося дійти згоди. Єдине досягнення — це встановлення максимальної кількості депутатських місць в Європейському парламенті, яка після розширення не повинна перевищувати 700. Зрештою сторони погодилися, що не пізніше ніж за рік до нового розширення Союзу буде скликана нова міжурядова конференція, яка повинна врегулювати всі питання, пов'язані з реформою інституційної структури. Відсутність такого врегулювання може призвести до відстрочення прийому нових членів до складу Європейського Союзу.

Серед новел, що вводяться в дію Амстердамським договором, важливо відзначити посилення уваги до захисту основних прав і свобод людини. До преамбули і постатейного тексту Амстердамського договору внесені положення про створення в рамках Союзу простору свободи, безпеки і законності. Рішення, що приймаються інститутами Союзу, повинні характеризуватися більшою відкритістю і бути ближчими до потреб громадян. Цілям посилення захисту їх прав і інтересів повинно відповідати і встановлення громадянства Союзу, діяльність Комісії з петицій і уповноваженого з прав людини, в більшій мірі деталізованих в Амстердамському договорі.

Визначаючи цілі і принципи Союзу, Договір встановлює, що "Союз заснований на принципах свободи, демократії, поваги основних прав і свобод та принципах правової держави, які є загальними для всіх держав-членів" (ст. F; ст. 6). Серед положень, що вводяться в даній сфері Договором, — можливість застосування санкцій по відношенню до держави-учасниці, яка допустила грубе і тривале порушення основних прав і свобод. У разі констатації такої ситуації Рада може прийняти рішення про припинення здійснення державою-порушником певних повноважень, передбачених засновницькими договорами. Це може бути поширено, зокрема, на право відповідної держави-члена брати участь в голосуванні в Раді. Санкції, накладені на державу-порушника, не звільняють останню від виконання зобов'язань, пов'язаних з перебуванням в Союзі.

Виключно важливим для майбутнього Союзу стало розширення сфери застосування права Співтовариств і юрисдикції Суду ЄС. Особливо показово це виразилося в комунітаризації1 Шенгенських угод. Відповідні положення, що відносяться до регулювання візової політики, надання притулку і регулювання міграційної політики, були безпосередньо інкорпоровані в текст Амстердамського договору. Проте не всі держави-члени Союзу погодилися з цим рішенням. Англія, Ірландія і Данія обумовили в спеціальних документах, доданих до тексту Договору, свою особливу позицію. Враховуючи ситуацію, коли в рамках Союзу ті або інші угоди і засновані на них юридичні розпорядження застосовуються не до всіх, а лише до частини держав-членів, Амстердамський договір формулює концепцію просунутої співпраці. Згідно цієї концепції держави, що вживають заходи і кроки, спрямовані на поглиблення інтеграційних процесів, можуть вводити у відносинах між собою положення, які сприяють прискореній реалізації цілей і завдань, визначених в засновницькому договорі. Амстердамський договір не тільки визнав правомірність подібної практики, коли узгоджені рішення застосовуються тільки частиною держав-членів, але і передбачив порядок і механізм реалізації концепції просунутої співпраці. Ця ж концепція була покладена в основу формування Валютного союзу, до якого увійшло 11 з 15 держав-членів.

Комунітаризація, тобто підпорядкування Шенгенських угод праву Співтовариств, означає одночасно розповсюдження на цю сферу юрисдикції Суду ЄС. Одночасно Амстердамський договір передбачив можливість контролю в преюдиційному порядку з боку Суду ЄС при вирішенні інших питань, пов'язаних з реалізацією розділу VI Договору, — співпраця поліцій і судів в кримінально-правовій сфері. Так, згідно статті К-7 (ст. 35). Суд ЄС наділяється правом за певних умов, викладених в цій статті, давати висновок про дійсність і тлумачення рішень, прийнятих в рамках третьої опори.

Одночасно або паралельно з концепцією просунутої співпраці розширюється і уточнюється застосування в рамках ЄС принципів субсидіарності і пропорційності. Відповідні принципи, сформульовані безпосередньо в засновницьких актах, отримали свій розвиток в спеціальному протоколі про пропорційність і субсидіарність та декларації, прийнятій учасниками Амстердамського договору.

Розвитку права ЄС слугували також положення, що стосуються процедури прийняття рішень інститутами Європейського Союзу. Були зокрема змінені і уточнені положення статей 189-В і 189-С (ст. 251 і 252), що регламентують порядок і умови застосування процедури співпраці і процедури сумісного прийняття рішень при вотуванні нормативно-правових актів ЄС. У положеннях Амстердамського договору і додатках до нього було акцентовано увагу на необхідність активнішого використання не регламентів, а директив, а серед останніх — рамкових директив, що залишають велику свободу державам-членам. Ще раз уточнені умови дійсності нормативно-правових актів, причому особлива увага приділена їх мотивованості і відповідності загальним принципам права. Разом з цим, підкреслюється необхідність підвищення якості нормативно-правових актів, що приймаються. Реальним віддзеркаленням цієї останньої вимоги стала, зокрема, робота, проведена Генеральним секретаріатом по систематизації текстів засновницьких договорів і складанню консолідованого тексту Договору про Європейський Союз і Договору про Європейське Співтовариство. Серед інших новел Амстердамського договору заслуговують уваги положення, що відносяться до подальшої деталізації умов членства в Європейському Союзі, а також положення, що розширюють юрисдикцію Європейського Союзу. Акцентуючи увагу на застосуванні права ЄС в соціальній сфері, засновницький акт, особливо підкреслює необхідність заходів і зусиль по вдосконаленню та підвищенню якісного рівня освіти і учбового процесу.

Амстердамський договір вносить ряд змін і уточнень в механізм здійснення спільної зовнішньої політики і політики безпеки, деталізує порядок визначення загальних зовнішньополітичних принципів, орієнтації і стратегії, умови і порядок вироблення загальної позиції, прийняття спільних рішень і їх реалізації. Дещо розширюється участь Комісії в прийнятті конкретних зовнішньополітичних рішень. Передбачається деяке коректування апарату, що готує і забезпечує прийняття зовнішньополітичних рішень, зокрема змінюються функції і повноваження Генерального секретаря Ради, який набуває нового статусу. Створюється Політичний комітет, об'єднуючий керівників політичних департаментів міністерств і відомств закордонних справ держав-членів.

Помітно деталізує і уточнює Амстердамський договір співпрацю держав-членів Союзу в рамках третьої опори. Вже навіть сама зміна найменування відповідного розділу говорить про те, в якому напрямі здійснюється ця співпраця. Якщо в Маастрихтському договорі цей розділ говорив про співпрацю в сфері юстиції і внутрішніх справ, то відповідний розділ Амстердамського договору названий "Співпраця поліцій і судів в кримінально-правовій сфері". Метою цієї співпраці проголошується забезпечення громадянам Європейського Союзу підвищеного рівня захисту основних прав і свобод в рамках загального простору свободи, безпеки і законності шляхом спільних дій держав, зокрема, з метою попередження і викорінення расизму і ксенофобії. Ця мета повинна досягатися шляхом попередження злочинності і особливо в результаті боротьби з організованою злочинністю, тероризмом, контрабандою наркотиків і зброї, боротьбою проти корупції і фінансових зловживань. Відповідно в Амстердамському договорі передбачена конкретна програма розвитку співпраці держав-членів Союзу в рамках Європолу. Детальніше регламентує Амстердамський договір і умови правової співпраці держав, їх взаємодопомогу в кримінально-правовій сфері.

Таким чином, Амстердамський договір, не дивлячись на те, що він не вирішив всіх задач, поставлених перед міжурядовою конференцією, що його виробила, містить принципово важливі положення, направлені на поглиблення і розширення співпраці держав-членів в рамках Співтовариств і Союзу. Абсолютно очевидно, що його ратифікація і введення в дію означають нову важливу віху в розвитку права ЄС. Одночасно Амстердамський договір повинен послужити підставою для нових домовленостей і пошуку правових рішень тих нелегких проблем і завдань, які стоять перед Європейським Союзом в економічній і соціальній сферах, у сфері політики і культури, забезпечення безпеки, посилення боротьби з організованою злочинністю, в перебудові інституційної системи Союзу.


Література:

1. Основы права Европейского Союза: Учебное пособие / Под ред. СЮ. Кашкина. - М.: Белые альвы, 1997.

2. Європейський Союз. Консолідовані договори. – К.: Port-Royal, 1999.

3. Опришко В.Ф., Омельченко А.В., Фастовець А.С. Право Європейського Союзу. - К., 2002.

4. Право Европейского Союза: Документы и комментарии / Под. ред. СЮ. Кашкина. - М.: ТЕРРА, 1999.

5. Документы Европейского Союза. - М., 1994-1999.

6. Европейская интеграция: правовые проблемы. Книга первая / Топорнин Б.Н. (отв. ред.). - М., 1992.

7. Топорнин Б.Н. Европейские сообщества: право и институты. - М., 1992.

8. Топорнин Б.Н. Европейское право: Учебник. - М.: Юристь, 1998.

9. Хартли Т. Основы права Европейского сообщества. Введение в конституционное и административное право Европейского сообщества. — М.: ЮНИТИ, 1998.

10. Европейское право / Энтин Л.М. (отв. ред.). - М.: Норма, 2004.

11. Европейское право / Энтин Л.М. (отв. ред.). - М.: Норма, 2005.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11



Схожі:

Зміст вступ 6 розділ І. Загальні положення тема Становлення та розвиток права Європейського Союзу 9 iconСтислий зміст. Вступ. Розділ Теоретичні та класифікаційні ознаки страхування. Розділ Страховий ринок. Розділ Договір страхування. Розділ Організаційні засади діяльності суб’єктів страхового ринку. Розділ 5

Зміст вступ 6 розділ І. Загальні положення тема Становлення та розвиток права Європейського Союзу 9 iconПоложення про кредитно-модульну систему організації навчального процесу в Маріупольському державному гуманітарному університеті Маріуполь 2006 зміст вступ Розділ Загальні положення про кмсонп в мдгу
Кмс) на засадах ects (European Credit Transfer System) І спрямовано на відпрацювання відповідної технології організації навчального...
Зміст вступ 6 розділ І. Загальні положення тема Становлення та розвиток права Європейського Союзу 9 iconВступ до дипломатичного протоколу та ділового етикету Калашник Г. Стислий зміст
...
Зміст вступ 6 розділ І. Загальні положення тема Становлення та розвиток права Європейського Союзу 9 iconЗміст Вступ Розділ передумови вступу іспанії до єс
Розділ позиції іспанії з питань розширення та поглиблення європейської інтеграції
Зміст вступ 6 розділ І. Загальні положення тема Становлення та розвиток права Європейського Союзу 9 iconПлан Вступ Предмет теорії держави і права Ознаки теорії держави і права Функції теорії держави і права Висновки Список літератури Вступ
Теорія держави і права – базова загальноюридична наука про об'єктивні властивості держави і права (їх внутрішню структуру і логіку...
Зміст вступ 6 розділ І. Загальні положення тема Становлення та розвиток права Європейського Союзу 9 iconПроблеми національно-культурної самоідентифікації Українців на Півдні та Сході України в контексті етнополітики Європейського Союзу
Нополітики Європейського Союзу, яка була проведена Одеським філіалом нісд за фінансової підтримки Представництва Фонду імені Фрідріха...
Зміст вступ 6 розділ І. Загальні положення тема Становлення та розвиток права Європейського Союзу 9 iconРозділ I загальні засади розділ II права, свободи та обов\'язки людини І громадянина розділ III вибори. Референдум
Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей
Зміст вступ 6 розділ І. Загальні положення тема Становлення та розвиток права Європейського Союзу 9 iconМ. Тульчин 2010 р. Зміст Вступ
...
Зміст вступ 6 розділ І. Загальні положення тема Становлення та розвиток права Європейського Союзу 9 iconМ. Тульчин 2011 р. Зміст Вступ
...
Зміст вступ 6 розділ І. Загальні положення тема Становлення та розвиток права Європейського Союзу 9 iconЗміст предмету
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©razom.znaimo.com.ua 2000-2014
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи