Зміст вступ 6 розділ І. Загальні положення тема Становлення та розвиток права Європейського Союзу 9 icon

Зміст вступ 6 розділ І. Загальні положення тема Становлення та розвиток права Європейського Союзу 9



НазваЗміст вступ 6 розділ І. Загальні положення тема Становлення та розвиток права Європейського Союзу 9
Сторінка2/11
Дата конвертації22.02.2014
Розмір2.61 Mb.
ТипДокументи
джерело
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
ТЕМА 2

Поняття і структура права Європейського Союзу


2.1. Поняття права Європейського Союзу.


На сьогоднішній день серед науковців точаться суперечки щодо визначення поняття права Європейського Союзу. Основна полеміка виникає з приводу тлумачення понять „право Європейського Союзу” і „право Європейського Співтовариства”. Який же термін є більш правильним і більш повним?

Так, британський професор Е. К. Хартлі наголошує на вживанні терміну „право Європейського Співтовариства”. Таке найменування міститься у заголовку його праці, перекладеної і виданої в 1998 р.2 Проте, сам термін "Європейське Співтовариство" використовується найчастіше як збірний, а не просто для позначення одного з трьох об'єднань. Важливо, звичайно, мати на увазі, що загальні принципи побудови Співтовариства, його мета, інституціональна структура і, що особливо важливо, правова система закріплені насамперед у Договорі про Європейське Співтовариство. Вони відтворені в двох інших договорах - про Європейське об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС) і про Європейське співтовариство з атомної енергії (Євроатом), що представляють інтерес скоріше з погляду виявлення їхніх особливостей.

Вітчизняні дослідники найчастіше використовують такий термін, як "право Європейського Союзу". Це було зроблено, наприклад, таким автором як І.А. Грицяк у його навчальному посібнику „Право та інституції Європейського Союзу” виданого в 2004 році.3 Крім того, даний термін вживається і зарубіжними авторами. Так, британський дослідник В. Кернз у своїй праці перекладеній у 2002 році на українську мову „Вступ до права Європейського Союзу” застосовує саме даний термін.4

Крім того, можна відзначити і ще одну точку зору, відповідно до якої право Європейського Союзу включає в себе як право самого Європейського Союзу в якості інтеграційного утворення, так і національне право держав-учасниць. Однак, дана точка зору поки що не отримала широкого поширення і підтримки в доктринальному плані.

На нашу думку, право Європейського Співтовариства і право Європейського Союзу багато в чому співпадають, але не ідентичні поняття. Назва „право Європейського Співтовариства” (згідно з Договором про заснування Європейського Співтовариства від 25 березня 1957 р.) до прийняття Маастрихтського договору (Договору про Європейський Союз від 7 лютого 1992 p.) мала статус загальновизнаного терміну. А вже з прийняттям Маастрихтського Договору, яким було вирішено заснувати Європейський Союз, що базуватиметься на трьох так званих „стовпах”, один з яких утворюють три Співтовариства, а саме: Європейське Співтовариство, Європейське об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС) і Європейське співтовариство з атомної енергії (Євроатом). Інші два „стовпи” складаються зі спільної зовнішньої політики та політики безпеки, а також співробітництва в галузі юстиції та внутрішніх справ.

Кожне з трьох Співтовариств, що утворюють так званий перший „стовп”, зберігає статус юридичної особи, і в рамках цих Співтовариств діє система правових норм, обов'язкових для всіх держав-учасниць і встановлюючих безпосередньо права і обов'язки фізичних і юридичних осіб, що знаходяться під їхньою юрисдикцією. Особливо важливе значення має та обставина, що основна частина цих правових норм створюється інститутами самих Співтовариств. Ці норми мають пряму дію і забезпечені юрисдикційним захистом.

Що стосується другого „стовпа” - загальної зовнішньої політики і політики безпеки - і третього „стовпа” - співробітництва поліцій і судів, - то практично в цих сферах співробітництво значною мірою здійснюється на міжнародно-правовій основі, і форми цього співробітництва найчастіше схожі з тими, котрі прийняті в міжнародному спілкуванні й у практиці міжнародних організацій. Це дозволяє зробити висновок про те, що термін "право Європейського Союзу" може бути використаний як такий, що охоплює всі різновиди правових механізмів, використовуваних у рамках даного Союзу.

Слід відмітити, що правовий режим норм, що утворюють перший „стовп” Європейського Союзу, і норм, застосовуваних у рамках другого і третього „стовпа”, мають значні відмінності. Це стосується, зокрема, таких важливих характеристик, як походження цих норм, коло суб'єктів, порядок дії і застосування механізму їх правового захисту. Отже, використовуючи термін "право Європейського Союзу", необхідно враховувати особливості його внутрішньої структури, яка обумовлюється складністю структури його основних складових елементів – „стовпів” Європейського Союзу.

Відповідно до ст. "А" Договору про Європейський Союз „Союз засновується на базі Європейського Співтовариства, доповненого сферами політики і формами співробітництва згідно з даним Договором. Його завдання полягає в налагодженні - за допомогою послідовних та узгоджених методів - відносин між державами-членами та їх народами”.5

Отже, можна зробити висновок, що право Європейського Союзу включає в себе правову основу Європейського співтовариства з певними сферами і формами співробітництва доповненими Маастрихтським договором.

Таким чином, поняття права Європейського Союзу можна охарактеризувати як сукупність правових норм, що регулюють взаємовідносини, які складаються в рамках Європейського Союзу та різноманітних європейських інтеграційних співтовариств.

У цьому своєму значенні термін "право Європейського Союзу" і використовуватиметься в даній роботі.

^ 2.2. Структура права Європейського Союзу.


Поєднання в рамках права Європейського Союзу елементів міжнаціональної і наднаціональної правотворчості і багатогранність самого Європейського Союзу обумовлюють своєрідність структури права ЄС. З погляду умов і порядку формування норм права ЄС, усі вони поділяються на три, хоча і не цілком рівні за обсягом і значимістю, групи. По-перше, це норми первинного (чи основного) права; по-друге, норми вторинного (чи похідного) права; по-третє, норми третинного (чи додаткового) права.

Європейський Союз створений і функціонує на основі установчих договорів. Самі ці договори були вироблені в результаті співробітництва між державами-засновниками, підписані належним чином уповноваженими представниками відповідних держав, ратифіковані кожною з держав-членів на основі процедур, передбачених національним законодавством. Головна відмінна риса установчих договорів полягає в тому, що вони безпосередньо породжують права й обов'язки не тільки для держав-учасниць, але і для приватних осіб (фізичних і юридичних) даних держав. Правові норми, закріплені в установчих договорах, утворюють конститутивну основу - фундаментальну базу Європейського Союзу. Вони у своїй сукупності одержали найменування первинного права. Норми первинного права, що містяться в установчих договорах, встановлюють мету, принципи і задачі Європейського Союзу, його юрисдикцію, порядок формування і функціонування інститутів, умови здійснення членства. Установчі договори визначають основні параметри права Європейського Союзу, його особливості, умови і порядок застосування.

Норми первинного права мають безумовне верховенство над нормами вторинного і третинного права. Для їхньої зміни і перегляду встановлена особливо складна процедура, що вимагає проведення відповідної міжурядової конференції при внесенні істотних змін і, у будь-якому випадку, одноголосної ратифікації державами-членами актів, які вносять зміни в установчі договори.

На базі правових положень первинного права формуються і вводяться в дію норми вторинного права. Вторинне право утворюють ті правові норми, що видаються інститутами Європейського Союзу і які регулюють у рамках юрисдикції Союзу відносини між суб'єктами права ЄС. Видавані інститутами Союзу, вони обов'язкові не тільки для приватних осіб, як фізичних, так і юридичних, але і для держав - членів ЄС.

Норми вторинного права ЄС, вироблені на основі первинного, створюються автономно і приймаються інститутами Європейського Союзу. Саме норми вторинного права забезпечують реальне функціонування інститутів Європейського Союзу і досягнення цілей та вирішення задач, які стоять перед ними. Інакше кажучи, вторинне право - це результат правотворчості інститутів Союзу, створених на основі установчих договорів. Межі й умови цієї правотворчості визначені установчими актами.

Вторинне право включає основний масив норм європейського права. Головні відмінні риси їхнього правового режиму - верховенство стосовно національних правових положень, пряма дія, інтегрованість у національне право і забезпеченість юрисдикційним захистом.

Третинне право включає правові норми, джерелом яких є інші акти, ніж установчі договори чи акти, що видаються інститутами ЄС. До їх числа відносять в першу чергу угоди і конвенції, що укладаються державами-членами з метою реалізації розпоряджень, що містяться в самих установчих договорах.

Іноді до категорії норм, що доповнюють право ЄС у широкому змісті слова, відносять угоди між інститутами, внутрішні акти інститутів та інші акти, наприклад, вказівки, інструкції, заяви, комюніке, декларації і т.п. Суд ЄС в певній мірі визнає за ними характер джерел права ЄС за умови, що вони породжують юридичні наслідки для третіх осіб, прийняті й застосовуються в рамках юрисдикції Союзу.

Таким чином, первинне, вторинне і третинне право відображають цілісну структуру права ЄС. Первинне займає провідне положення, визначаючи підвалини і форми інтеграції. Вторинне носить похідний характер і створюється на його основі. Його норми не повинні суперечити первинному, а у випадку колізії переважну силу мають норми первинного права. Третинне доповнює вторинне, діючи в сфері, де право ЄС не застосовується.


^ 2.3. Співвідношення права Європейського Союзу і національного права держав-членів.


Право ЄС формувалося під впливом основоположних засад і практики, властивих національним правовим системам держав-членів ЄС. Вони трансформувалися і використовувалися з урахуванням цілей і задач, що стоять перед Європейськими Союзом, і необхідністю досягнення максимально ефективного вирішення проблем, віднесених до його юрисдикції.

Існування та функціонування Європейського Союзу ґрунтується на особливій і самостійній системі права. Проте, сама ця система права створена і функціонує не автономно від національних систем, а безпосереднім чином взаємозалежна і взаємопов’язана з національними правовими системами держав-членів. Звичайно ж, мова не йде про просте копіювання національних правових норм. Взаємодія права ЄС і національного права держав-членів здійснюється на основі принципів, закріплених в установчих договорах та інших актах ЄС.

Можна виділити декілька таких принципів:

1) Інтегрованість норм права ЄС у національні системи права держав-членів.

2) Пряма дія норм права ЄС.

3) Верховенство права ЄС стосовно права держав-членів.

4) Юрисдикційний захист правових норм ЄС судовими органами ЄС та держав-членів.

^ 1. Принцип інтеграції. Під ним розуміється закріплення норм права ЄС у національних системах права всіх держав-учасниць, в результаті чого вони стають невід’ємною складовою частиною цих систем. Саме інтеграція в національне право надає юридичну чинність нормам ЄС на території держав-членів і робить обов'язковим їх застосування національними судами.

Правові норми ЄС діють і підлягають застосуванню на території держав-учасниць на тих же умовах, що й національне право. Єдине, що зобов'язана зробити держава-реципієнт, це не встановлення умов його застосування, а створення умов для його максимально ефективного застосування.

Відповідно до Декларації про застосування правових актів Співтовариства, що є додатком і невід’ємною складовою частиною Маастрихтського договору „основною умовою згуртування і єдності в процесі європейського будівництва є повна і точна інкорпорація у національне законодавство адресованих йому директив Співтовариства у межах встановлених ним строків. Істотна умова правильного функціонування Співтовариства полягає в тому, щоб міри, прийняті різними державами-членами, забезпечували застосування законодавства Співтовариства із тією ж ефективністю і чіткістю, з якою застосовуються їхні національні закони"6.

Принципи інтеграції і прямої дії найтіснішим чином зв'язані між собою. Слід, підкреслити, що інтеграція і пряма дія - багато в чому співпадаючі, але не ідентичні поняття. Так, інтеграція правових положень ЄС визначає можливість їх прямого і негайного застосування національним судом і їхня обов'язковість для національної і муніципальної влади. Пряма ж дія норм права ЄС залежить від ряду умов, відповідність яким уможливлює їхнє застосування судом. Інтеграція - умова прямого застосування. Але можливість прямого застосування - необов'язкова умова інтеграції. Так, якщо установчий договір встановлює необхідність "прогресуючого зближення економічної політики держав-членів" (ст. 2), то це положення, звичайно, зобов'язує держави-члени, але воно не підпадає під умови, дотримання яких забезпечує його пряме застосування національним судом.

^ 2. Принцип прямої дії норм права ЄС. Під ним розуміється безпосереднє й обов'язкове застосування нормативно-правових актів Європейського Союзу національною адміністрацією і судами незалежно від їхньої згоди чи умов, установлюваних державою-членом.

Принцип прямої дії передбачений безпосередньо в самих установчих договорах. Про нього говориться, зокрема, у ст. 249 Договору про Європейське Співтовариство. В другому абзаці цієї статті зазначається, що Регламенти мають загальне застосування. Вони є обов'язковими у всіх своїх елементах і мають пряму дію в усіх державах-членах7.

Однак ясність формулювання стосовно таких актів, як регламенти породжує повну неясність щодо інших джерел права ЄС (директив, рішень). Їхня характеристика, що міститься в тій же ст. 249, не містить ніякого згадування про пряму дію. Відсутнє воно і стосовно самого установчого договору ЄС.

Природно було б припустити, що творці Європейського Союзу мали на увазі обмеження застосування принципу прямої дії тільки однією категорією норм вторинного права (регламентами). Саме таку позицію зайняли національні влади і суди ряду держав-членів, а також багато дослідників. Суд ЄС з подібним підходом не погодився. У цілому ряді своїх рішень Суд визначив загальну концепцію прямої дії права ЄС та особливості її застосування до різних ситуацій і категорій джерел, а також підстави можливих винятків.

Так, у максимально повному вигляді принцип прямої дії застосовується до регламентів, безумовність прямого застосування яких обумовлена в самому установчому договорі.

Значно складніше вирішується проблема прямої дії директив ЄС. Визначення директиви, дане установчими договорами, як акту, що встановлює лише кінцеву мету, а вибір форм і засобів для її досягнення залишає за державою-членом, змушує припустити, що мова йде про акт, що не має прямої дії. Директива завжди адресується державам-членам, а не приватним особам. Її реалізація залежить певною мірою від розсуду і заходів, застосовуваних національною владою. Проте Суд ЄС, хоча і не відразу і не беззастережно, все є таки визнав за директивою характер акту прямої дії.

В обґрунтування своєї позиції Суд ЄС послався на обов'язкову силу ст. 249 Договору про Європейське Співтовариство і на те, що юридична значимість директиви, адресованої державі, буде ослаблена чи навіть зведена нанівець, якщо приватні особи не зможуть посилатися на неї в захист своїх прав у суді. Таким чином, приватні особи одержали можливість брати участь у здійсненні контролю за діями національної влади по реалізації директиви з метою захисту своїх інтересів.

Не викликало особливих дискусій питання про визнання прямої дії рішень, передбачених ст. 249 Договору про ЄС. Рішення - правові акти індивідуального характеру, що адресуються приватним фізичним чи юридичним особам і мають безумовне пряме застосування. Права й обов'язки, що виникають на їх основі, можуть служити предметом розгляду в суді, не передбачаючи будь-яких особливих умов чи обставин.

Рішення, що адресуються конкретним державам-членам, накладають зобов'язання безпосередньо на державні владні органи. Виникаючі в даному випадку відносини з приватними особами мають тільки "вертикальний" характер.

Принцип прямої дії стосовно до норм первинного права не знайшов відображення безпосередньо в установчих договорах. Певною мірою про це зазначається в ст. 211 Договору про ЄС, відповідно до якої Комісія "гарантує застосування положень даного Договору і заходів, що вживаються для цього". Зовсім очевидно, що гарантія застосування не рівносильна прямій дії, але не менш очевидно і те, що пряме застосування – одна з важливих гарантій здійснення Договору.

Суть концепції прямої дії норм права ЄС полягає в наступному. Право ЄС наділяє правами і накладає обов'язки не тільки на держави-члени й інститути ЄС, але і безпосередньо на фізичних і юридичних осіб держав-учасниць. Здійснення конкретною особою своїх прав неможливе без їх юрисдикційного захисту. Такий захист прав та інтересів приватних осіб здійснюється, за загальним правилом, національними судами. Права, що породжуються дією норм права ЄС, також підлягають судовому захисту. Однак для його здійснення необхідно забезпечити пряме застосування норми права ЄС національним судом. В інакшому випадку право ЄС не буде підлягати застосуванню національним судом при вирішенні конкретної справи. В даній ситуації реалізація мети і цілей інтеграції неможлива, тому що їх правова гарантія виключена чи зведена до мінімуму. Таким чином, необхідні підстави для прямого застосування норм права ЄС національними судами. Таку можливість забезпечує принцип прямої дії правових норм ЄС.

Практичне застосування цієї концепції повинне відповідати цілому ряду умов матеріального і процесуального характеру. Так, застосовувана норма прямої дії повинна входити в юрисдикцію національних судових органів. Наприклад, вирішення питання про дійсність підлягаючого застосуванню в справі акту ЄС не входить в юрисдикцію національних судів. У випадку виникнення такої проблеми, що має принципове значення для винесення рішення по суті справи, національний суд зобов'язаний перервати її розгляд і звернутися з преюдиціальним запитом у Суд ЄС. Після одержання висновку Суду ЄС процес відновлюється. При відсутності сумнівів у легітимності підлягаючого застосуванню акту ЄС саме він і повинен бути застосований. При колізії норм буде використаний принцип верховенства, а при вирішенні питання про допустимість застосування норми права ЄС підставою для її застосування національним судом виступає пряма дія.

До числа обов'язкових умов прямого застосування норми права ЄС належать:

  • чіткість, ясність і несуперечливість норми;

  • можливість прямого використання національним судом;

  • відсутність застереження про можливість її застосування іншими актами чи діями.

На практиці це означає, що національний суддя у всіх випадках, коли в акті ЄС міститься декларація найбільш загального характеру чи вказується на розробку в майбутньому заходів для її реалізації, не може застосувати цю норму безпосередньо для вирішення справи. Це не означає, звичайно, що вона позбавлена будь-якого юридичного значення. Так, вона може мати важливе значення при тлумаченні того чи іншого положення чи акту ЄС.

^ 3. Верховенство права ЄС стосовно права держав-членів. Суть даного принципу полягає в наділенні норм права ЄС переважною юридичною чинністю стосовно норм національного права держав-членів. У випадку колізії норми національного права і права ЄС переважну силу має остання. Саме вона і підлягає застосуванню національними органами влади і судами.

Проте, не дивлячись на важливість таких правових актів як установчі договори ЄС, що утворюють першооснову права ЄС, і загальне визнання їхнього пріоритетного значення, слід все ж таки підкреслити, що вони не наділяють автоматично аналогічною властивістю внутрішні акти ЄС, які видаються інститутами ЄС. Норми, що містяться в них, утворюють так зване „вторинне” (похідне) право. Крім того, установчі акти ЄС не містять положень, що прямо вказують на верховенство права ЄС. Визнання і твердження цього верховенства - заслуга Суду ЄС.

У рішеннях Суду ЄС вказується на специфічний і однозначний характер права ЄС, необхідність забезпечення його однакового застосування, без чого неможливе досягнення цілей інтеграції. В підтвердження цієї тези можна послатися на ст. 10 Договору про Європейське Співтовариство, відповідно до якої " держави-члени вживають усіх заходів, окремих чи загальних, необхідних для забезпечення виконання зобов'язань, передбачених даним Договором. Подібні заходи мають сприяти розв'язанню основних завдань Співтовариства". Таким чином, принцип верховенства обумовлений покладеним на всі держави-члени обов'язком забезпечити реалізацію задач і цілей Співтовариства. Це зобов'язання в ще більшій мірі деталізується в другому абзаці даної статті "Слід утримуватись від будь-яких заходів, що можуть протидіяти досягненню цілей даного Договору".

Принцип верховенства права ЄС передбачає його поширення на всі джерела права ЄС, а також підпорядкування йому будь-яких видів актів національного права. Не менш важливі і тимчасові умови його дії. Принцип верховенства права ЄС поширюється на всі акти права ЄС незалежно від часу їхнього прийняття. Це особливо важливо для нових держав, що вступають до ЄС, які тим самим в силу факту свого приєднання до ЄС визнають верховенство всіх нормативно-правових актів ЄС, у тому числі й тих, котрі були прийняті до їхнього приєднання. У тих державах-членах, де подібне рішення не узгоджувалося з діючими конституційними положеннями, були прийняті спеціальні національні акти конституційного характеру, що підтвердили подібну спрямованість даного принципу.

В результаті правотворчої діяльності Суду ЄС була сформульована загальна концепція верховенства права ЄС стосовно національного права держав-членів. Це верховенство носить глобальний і абсолютний характер. Інакше кажучи, принцип верховенства має на увазі не окремі акти чи види актів, а характеризує відносини права ЄС як системи з національною системою права в цілому кожного з держав-членів.

^ 4. Юрисдикційний захист правових норм ЄС судовими органами ЄС та держав-членів. Під ним розуміється імперативна обов'язковість для всіх національних судових органів держав-членів і судових органів ЄС забезпечити застосування права ЄС і максимально ефективний захист прав та інтересів, що виникають на його основі.

Судовий захист прав, заснованих на правових положеннях ЄС, це одночасно і результат, і умова їхнього інтеграційного характеру і прямої дії. Інтеграція створює необхідні передумови для застосування права ЄС у кожній з держав-членів. Пряма дія додає імперативний характер її застосуванню національними судами. Юрисдикційний захист - практична реалізація цих принципів, без здійснення яких право ЄС втратило б свій зміст і значення.

Національний суд зобов'язаний застосувати норму права ЄС, навіть якщо їй протистоїть національне джерело права. Це випливає з принципу верховенства права ЄС. Правова норма, застосовувана національним судом, повинна бути складовою частиною національної правової системи. Це забезпечується застосуванням принципу інтеграції. Вона підлягає обов'язковому і безумовному прямому застосуванню, якщо відповідає умовам реалізації цього принципу. Загальна вимога обов'язкового застосування права ЄС поширюється на всі національні судові органи всіх рівнів і виключає монополізацію цього права яким-небудь одним чи тільки вищими судовими органами.

Істотне значення для реалізації принципу судової захищеності має встановлення розмежування юрисдикції судових органів ЄС і держав-членів. За загальним правилом, у юрисдикцію Суду ЄС входить порівняно обмежене коло справ:

а) позовні вимоги, зв'язані з невиконанням зобов'язань по установчих договорах членами чи інститутами ЄС;

б) позови, що відносяться до наглядового судочинства і спрямовані на контроль за законністю;

в) позови про відповідальність, засновані на наявності відповідного застереження (договірна відповідальність) або зумовлені заподіянням шкоди ЄС, його інститутами і посадовими особами під час виконання службових обов'язків (позадоговірна відповідальність).

У всіх інших випадках спір, пов'язаний із застосуванням права ЄС, підлягає, за загальним правилом, розгляду національними судами.

Претензія, заснована на праві ЄС, розглядається судовими органами держав-членів відповідно до норм національного процесуального права. Суд ЄС, так само як і інші інститути ЄС, не вправі встановлювати порядок національного судочинства. Протокол про застосування принципів субсидійності і пропорційності, прикладений до Договору про заснування Європейського Співтовариства, особливо підкреслює (п. 7) необхідність суворо стежити за тим, щоб "поважалася узвичаєна національна практика, а також організація і функціонування правових систем держав-членів".

Разом з тим у рішеннях Суду ЄС сформульовано ряд вимог, заснованих переважно на загальних принципах права, яким повинне відповідати національне процесуальне право, використовуване при застосуванні права ЄС.

Насамперед це вимога, відповідно до якої національне право повинне забезпечити сторонам судового розгляду при застосуванні права ЄС той же обсяг процесуальних гарантій, що дається при порушенні справи на основі національного права. Дотримання цього правила повинне попередити будь-яку дискримінацію як по відношенню до права ЄС, так по відношенню до права сторін у справі. Правило еквівалентності судового захисту розглядається Судом ЄС як необхідна умова ефективної гарантії прав всіх учасників процесу. Воно поширюється як на громадян Євросоюзу, так і на біпатридів і громадян третіх держав. Це правило підлягає також застосуванню при визначенні і застосуванні санкцій, інкримінуванні винних дій і визначенні покарання.

Одним з центральних питань забезпечення юрисдикційного захисту є встановлення відповідальності держави за порушення права ЄС. Особи, що постраждали в результаті такого порушення, мають право на відшкодування збитку, заподіяного незаконними діями. Це особливо простежується в тих випадках, коли має місце констатація невиконання зобов'язань державою-членом, встановлена Судом ЄС. Таким чином, право на відшкодування збитку засноване безпосередньо на праві ЄС. Подібна відповідальність держави настає при наявності трьох умов:

1) Норма права ЄС, що застосовується в даному випадку, повинна припускати наділення правами приватних осіб.

2) Відповідне право піддається ідентифікації на основі права ЄС.

3) Існує причинний зв'язок між порушенням зобов'язання державою і збитком, понесеним особою, що постраждала в результаті протиправного діяння.

Крім того, процесуальне регулювання пред'явлення і розгляду позову про відповідальність, заснованого на праві ЄС, повинне здійснюватися із застосуванням національного режиму. Це значить, що воно ні в чому не повинно поступатися процесуальним гарантіям, наданим при аналогічних позовах за національним правом (принцип еквівалентності). Застосовувана процедура пред'явлення позову не повинна унеможливлювати чи обмежувати відшкодування збитку. Держави-члени у випадку констатації незаконності накладених на приватних осіб фінансових зобов'язань не можуть встановлювати нові умови регулювання відшкодування, що погіршують чи скорочують можливу компенсацію.

Суди держав-членів, що стикнулися з проблемою встановлення легітимності акту ЄС, що підлягає застосуванню в справі чи неясності його змісту, можуть призупинити розгляд основного позову і звернутися за роз'ясненням до Суду ЄС. Після отримання висновку Суду ЄС слухання справи відновлюється. Аналогічна ситуація при розгляді справи в останній інстанції, рішення якої є остаточним, робить дане звернення в Суд ЄС обов'язковим.


^ 2.4. Право Європейського Союзу і міжнародне право.


Право Європейського Союзу, зобов'язане значною мірою своїм походженням міжнародно-правовим положенням та зберігає з останніми тісний зв'язок. Створення Європейського Союзу і формування другого і третього „стовпів” Союзу ще більше зміцнюють цей взаємозв'язок, розширюючи сферу застосування міжнародно-правового регулювання, адаптованого до особливостей і умов Європейського Союзу.

Установчими договорами інститути Європейського Союзу наділені статусом юридичної особи, який вони повинні використовувати у всіх державах-членах в максимально повному обсязі, наданому національним правом і міжнародною правосуб'єктністю. Остання означає, що інститути вправі вести переговори й укладати міжнародні договори з третіми державами як двостороннього, так і багатостороннього характеру; співпрацювати з міжнародними організаціями і навіть входити в до їхнього складу; підтримувати дипломатичні відносини з третіми державами і міжнародними організаціями.

Європейський Союз не має статусу юридичної особи. Договори, що засновують Союз обійшли стороною питання про міжнародну правосуб'єктність Союзу. На практиці, однак, Союз фактично цією правосуб'єктністю володіє, особливо з огляду на те, що політичні органи й інститути є такими для всіх трьох Співтовариств, які утворюють перший „стовп” Євросоюзу. Ці Співтовариства, беручи участь у міжнародних договорах чи володіючи членством у міжнародних організаціях, фактично представляють Союз у цілому. Дипломатичні представництва формально виступають як представництва Європейської Комісії, тобто інституту, єдиного для цих Співтовариств і Європейського Союзу. У рамках Союзу створений спеціалізований апарат зовнішньополітичного співробітництва, а керівник держави-члена, головуючий у Союзі (ротація відбувається кожні 6 місяців), виступає в ролі верховного представника Союзу в сфері міжнародних відносин.

Формування права ЄС поставило цілий ряд проблем, зв'язаних з визначенням принципів співвідношення права ЄС і міжнародного права. Як співвідноситься, наприклад, принцип верховенства права ЄС із принципами і нормами міжнародного права, яке місце займають міжнародні договори в системі джерел права ЄС, і ряд інших.

Відповідь на ці питання була дана Судом ЄС, який визнав міжнародний договір, що зобов'язує ЄС, складовою частиною права ЄС. Мова в даному випадку йде не про акти укладені всередині ЄС, навіть такі як установчі договори чи спеціальні конвенції, що укладаються державами-членами на основі положень установчих договорів. Усі вони, хоча зовні й нагадують міжнародні договори, проте залишаються все ж таки внутрішніми актами ЄС. На відміну від них міжнародні договори з третіми державами і міжнародними організаціями цілком підпадають під дію режиму міжнародних договорів, установленого відповідними міжнародними конвенціями. Разом з тим, порядок укладення договору і статус договорів, що накладають зобов'язання на ЄС, залежить одночасно від нормативних положень права ЄС, викладених в установчих договорах, актах вторинного права і рішеннях Суду ЄС.

В самому загальному вигляді положення, що підтверджує право ЄС укладати міжнародні угоди, сформульоване в ст. 300 Договору про заснування Європейського Співтовариства. Згідно п. 1 даної статті, "у всіх випадках, коли положення Договору про ЄС передбачають укладення угоди між Співтовариством і однією чи декількома державами або міжнародною організацією, Комісія направляє рекомендацію Раді, що уповноважує її на відкриття переговорів. Ці переговори проводяться Комісією, яка консультується зі спеціальними комітетами, призначеними Радою з метою надання їй допомоги у виконанні цієї задачі, і в рамках директив, спрямованих їй Радою".

На рівні установчих договорів було вирішено й інше принципово важливе для визначення взаємин міжнародного права і права ЄС питання про міжнародні зобов'язання держав-членів, що були ними взяті до їхнього вступу в ЄС.

Стаття 307 Договору про заснування Європейського Співтовариства визначила, що "права та обов'язки, що випливають з угод, укладених до 1 січня 1958 року, а для країн, що вступають, - до дати їхнього вступу, між однією чи кількома державами-членами з однієї сторони, і однією чи кількома третіми країнами з іншої сторони, не порушуються положеннями цього Договору". З наведеного положення і схожого за юридичною значимістю положення ст. 306 виявляється, що міжнародні зобов'язання, прийняті державами до їхнього вступу в ЄС, зберігають свою силу. Таке положення цілком відповідає одному з провідних принципів загального міжнародного права.

Проблема виникає лише в тому випадку, якщо положення раніше укладеної угоди вступає в протиріччя з положенням права ЄС. У цьому випадку відповідна держава-член повинна вжити всіх необхідних заходів для усунення колізії. Вона може в цьому випадку розраховувати на підтримку інших членів ЄС, що виробляють загальну позицію.

Теорія і практика застосування права ЄС проводять розмежування між трьома категоріями договорів, що роблять вплив на формування й еволюцію права ЄС.

По-перше, це договори, що укладаються Співтовариствами, які складають перший „стовп” ЄС, з третіми державами чи міжнародними організаціями. Такого роду договори підписуються Співтовариствами з питань, що цілком відноситься до їхньої сфери відання.

Пропозиції про укладення таких договорів вносяться Комісією на розгляд Ради. Остання виносить рішення про відкриття переговорів кваліфікованою більшістю голосів. Одноголосність потрібна в тому випадку, якщо вона необхідна при виданні по аналогічному питанню внутрішнього акта. Переговори ведуться безпосередньо Комісією, що формує відповідну делегацію. Допомогу Комісії надають спеціалізовані комітети, які складаються з посадових осіб держав-членів. Комісія в ході переговорів повинна слідувати директивам Ради. Вона повинна також інформувати Європарламент про хід переговорів.

Рішення про підписання угоди приймається Радою за рекомендацією Комісії. Застосовується та ж процедура голосування, що і при винесенні рішення про початок переговорів. Однак угоди про асоціацію, передбачені ст. 310 Договору про ЄС, підлягають підписанню тільки на основі одноголосного рішення.

^ Другу категорію міжнародних договорів утворюють так звані "змішані угоди", що охоплюють відносини як у сфері відання ЄС, так і держав-членів.

Основна їхня відмінність полягає в тому, що стороною в угоді з третіми державами чи міжнародною організацією є спільно Співтовариства і держави-члени.

Загальна процедура їхньої ініціації і проведення переговорів збігається з розглянутою вище. Однак підписання і наступне введення в дію залежать у даному випадку не тільки від інститутів Співтовариств, але і від держав-членів. Найбільш чітко це знаходить своє вираження в тому, що угода підлягає схваленню не тільки Радою, але і ратифікації всіма державами-членами відповідно до їх конституційних правил. З огляду на складність і тривалість такої процедури, установчі акти передбачили можливість дострокового введення в дію угоди на основі рішення Ради, у будь-якому разі в тій частині, що відноситься до виняткової компетенції Співтовариств. Рішення виноситься Радою кваліфікованою більшістю голосів, за рекомендацією Комісії. Якщо мова йде про угоди про асоціацію, передбачені ст. 310, чи якщо внутрішні акти, що відносяться до тієї ж сфери, приймаються на основі одноголосності, аналогічний принцип застосовується в Раді.

Угоди першої і другої групи утворюють невід'ємну складову частину права ЄС. Для інкорпорації в правову систему ЄС угод, що вступили в силу, не потрібно яких-небудь спеціальних актів імплементації. Положення цих угод мають, за загальним правилом, пряму дію.

Трохи складнішою є справа з угодами третьої категорії. Це договори, що укладаються державами-членами, але правові наслідки яких можуть стосуватися безпосередньо ЄС. Загальна вимога, сформульована зокрема в ст. 10 Договору про ЄС, полягає в тому, що держави-члени зобов'язані забезпечувати реалізацію цілей і принципів інтеграції і не створювати перешкод для їхнього здійснення. Тим самим визначаються загальні рамки, у межах яких можливе укладення міжнародних угод, що стосуються інтересів Європейського Союзу.

Можливість віднесення таких актів до джерел права ЄС визначається наявністю прямого уповноваження з боку ЄС в тому, що стосується їхньої юрисдикції чи визнання юридичної значимості такого акту для ЄС із боку Суду ЄС. Особливо це стосується таких міжнародних багатосторонніх актів, у яких ЄС не може брати участь в силу формальних перешкод, але як би доручає представництво державам-членам. Згідно ст. 12 і 13 Договору про Європейський Союз захист загальної позиції Союзу в сфері зовнішніх відносин покладається на держави-члени. У випадку, якщо лише частина членів ЄС бере участь у міжнародній організації чи конференції, вони зобов'язані представляти і захищати загальні інтереси членів Євросоюзу.


Література:

  1. Грицяк І.А. Право та інституції Європейського Союзу. – К.: „К.І.С.”, 2004.

  2. Документы Европейского Союза. - М., 1994-1999.

  3. Европейское право / Энтин Л.М. (отв. ред.). - М.: Норма, 2004.

  4. Европейское право / Энтин Л.М. (отв. ред.). - М.: Норма, 2005.

  5. ЕЕА и Договор о Европейском Союзе. - М., 1994.

  6. Європейський Союз. Консолідовані договори. – К.: Port-Royal, 1999.

  7. Кернз В. Вступ до права Європейського Союзу: Навч. посіб.: Пер. з англ. – К.: Т-во ”Знання”, КОО, 2002.

  8. Опришко В.Ф., Омельченко А.В., Фастовець А.С. Право Європейського Союзу. - К., 2002.

  9. Основы права Европейского Союза: Учебное пособие / Под ред. С.Ю. Кашкина. - М.: Белые альвы, 1997.

  10. Право Европейского Союза: Документы и комментарии / Под. ред. С.Ю. Кашкина. - М.: ТЕРРА, 1999.

  11. Топорнин Б.Н. Европейское право: Учебник. - М.: Юристъ, 1998.

  12. Хартли Т. К. Основы права Европейского Сообщества. - М., 1998.

  13. Хартли Т. Основы права Европейского сообщества. Введение в конституционное и административное право Европейского сообщества. — М.: ЮНИТИ, 1998.



1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11



Схожі:

Зміст вступ 6 розділ І. Загальні положення тема Становлення та розвиток права Європейського Союзу 9 iconСтислий зміст. Вступ. Розділ Теоретичні та класифікаційні ознаки страхування. Розділ Страховий ринок. Розділ Договір страхування. Розділ Організаційні засади діяльності суб’єктів страхового ринку. Розділ 5

Зміст вступ 6 розділ І. Загальні положення тема Становлення та розвиток права Європейського Союзу 9 iconПоложення про кредитно-модульну систему організації навчального процесу в Маріупольському державному гуманітарному університеті Маріуполь 2006 зміст вступ Розділ Загальні положення про кмсонп в мдгу
Кмс) на засадах ects (European Credit Transfer System) І спрямовано на відпрацювання відповідної технології організації навчального...
Зміст вступ 6 розділ І. Загальні положення тема Становлення та розвиток права Європейського Союзу 9 iconВступ до дипломатичного протоколу та ділового етикету Калашник Г. Стислий зміст
...
Зміст вступ 6 розділ І. Загальні положення тема Становлення та розвиток права Європейського Союзу 9 iconЗміст Вступ Розділ передумови вступу іспанії до єс
Розділ позиції іспанії з питань розширення та поглиблення європейської інтеграції
Зміст вступ 6 розділ І. Загальні положення тема Становлення та розвиток права Європейського Союзу 9 iconПлан Вступ Предмет теорії держави і права Ознаки теорії держави і права Функції теорії держави і права Висновки Список літератури Вступ
Теорія держави і права – базова загальноюридична наука про об'єктивні властивості держави і права (їх внутрішню структуру і логіку...
Зміст вступ 6 розділ І. Загальні положення тема Становлення та розвиток права Європейського Союзу 9 iconПроблеми національно-культурної самоідентифікації Українців на Півдні та Сході України в контексті етнополітики Європейського Союзу
Нополітики Європейського Союзу, яка була проведена Одеським філіалом нісд за фінансової підтримки Представництва Фонду імені Фрідріха...
Зміст вступ 6 розділ І. Загальні положення тема Становлення та розвиток права Європейського Союзу 9 iconРозділ I загальні засади розділ II права, свободи та обов\'язки людини І громадянина розділ III вибори. Референдум
Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей
Зміст вступ 6 розділ І. Загальні положення тема Становлення та розвиток права Європейського Союзу 9 iconМ. Тульчин 2010 р. Зміст Вступ
...
Зміст вступ 6 розділ І. Загальні положення тема Становлення та розвиток права Європейського Союзу 9 iconМ. Тульчин 2011 р. Зміст Вступ
...
Зміст вступ 6 розділ І. Загальні положення тема Становлення та розвиток права Європейського Союзу 9 iconЗміст предмету
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©razom.znaimo.com.ua 2000-2014
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи