Усний літературно – історичний журнал icon

Усний літературно – історичний журнал




Скачати 197.08 Kb.
НазваУсний літературно – історичний журнал
Дата конвертації19.02.2013
Розмір197.08 Kb.
ТипДокументи
джерело
1. /л_тературн_ журнали 11 клас/Усний л_тературний журнал.docx
2. /л_тературн_ журнали 11 клас/Усний л_тературно.docx
Усний літературний журнал
Усний літературно – історичний журнал

Усний літературно – історичний журнал


"Весь обшир мій – чотири на чотири"

(пам'яті письменників – дисидентів)


У центрі портрети письменників, прибрані рушниками, вишитими червоними і чорними кольорами та прикрашені кетягами калини, перевиті чорними стрічками і колючим дротом. Перед портретами - три свічки.


(Звучить пісня Т. Петриненка "Україно")


Ведуча.

Як страшно оре історичний плуг!

Які скарби були – були і зникли!

В глухі часи загострюється слух

В епоху гласності усі до всього звикли.


Ведучий.

Дозволено бути сміливими

Ох же ж і поговоримо

Ох же ж і покричимо

Між іншим вовка вже підсмалили

Уроків історії не вчимо.


(Звучить музика Й.-С. Баха)


Учитель.

Сьогодні ми торкнемося ще однієї сторінки в житті, історії, культури нашої багатостраждальної неньки України – національного відродження 60-70 років.

У 60-70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.

Хто він – дисидент? Це той, хто не згодний з ідеологією, пануючою в країні, суспільстві, тобто – інакомислячий – таке визначення ми знаходимо в тлумачному словнику. Спочатку осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Юрій Литвин, Олекса Тихий, Іван Гель та брати Горині. Вражаючою рисою цієї групи було те, що її члени являли собою зразковий продукт радянської системи освіти.

На Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів. Проте їх підтримувало й співчувало їм, напевне, багато тисяч.

Євген Сверстюк писав у 1993 році:

"…Серед ознак шестидесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає.

Другою ознакою я б назвав шукання правди і чесної позиції. …Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї індивідуальності. Насправді - за шукання істини - замість ідеї спущеної зверху для оспівування.

Свідченням про наростання тиску на літературу стало прийняття ЦК КПРС у січні 1973 року Постанови "Про літературно-мистецьку діяльність". Вона вимагала більшої активності у слідуванні ідейним настановам партії.

На сцені були суворо заборонені п’єси, які викривали недоліки існуючого ладу. Український театр дедалі більше втрачав своє національне, стало помітним і зникнення інтересу до національної музики, доля українського кіно теж не була простою.

У вересні 1965р. підчас презентації у кінотеатрі "Україна" фільму "Тіні забутих предків" з різкою критикою арештів інтелігенції виступили Дзюба, Стус, Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Реакція властей була блискавичною. Їх всіх було звільнено з місць роботи. Листи звернення до керівників УРСР та СРСР стали однією з найпоширеніших форм протесту у ті роки.

У 1967 році в структурі КДБ створюється спеціальне "п’яте управління", на яке режим поклав обов’язки по боротьбі з "ідеологічними диверсіями", а по суті - з інакодумцями. Радянська система намагалася перепинити шлях у літературу енергійній творчій молоді, вони переслідувалися владою. Але спроби усунути талановиту молодь від літератури виявилися марними. Отоді почалося неприховане переслідування, їх кидали за колючі дроти. Україною котилася хвиля арештів, розпочалася жорстока боротьба комуністичного режиму з інтелігентами – гуманістами, зазвичай проголошуваними "буржуазними націоналістами". Але навіть у жахливих умовах "виправно-трудових", а насправді – концентраційних таборів і поселень з'являлися твори неперевершеної художньої вартості. Iнтенсивнiсть дисидентського руху в 70 роках є наслiдком посиленого натиску на нацiональну культуру i повороту до сталiнських методiв боротьби з iншодумцями – беззаконня, репресiї, безрозсудна жорстокiсть, повна погорда до громадської думки, як всерединi країни, так i в цiлому свiтi. З цих причин нетяжко передбачити дальшi виступи в оборонi нацiональних прав i свобiд. Отже, новi репресiї, новi хвилi арештiв. Але сповiльнити рух неможливо репресiями. Жертви запалюють, а не спопеляють серця. Українцi повиннi б, накiнець, мати право вільно жити на рiднiй землi, користуватися рiдною мовою, обстоювати нацiональнi традицiї, побiльшувати усю духовну спадщину, одержану вiд предкiв, захищати вiд осквернення свої нацiональнi святині.


Ведучий.

Не збулись сподівані пориви,

Відлетіли роки до вирію,

На чужині залишилися.

Мої бідні роки загубилися.


Ведуча.

Розпачливо важкими були 70-80 роки ХХ століття. Одні поверталися фізично хворими, інші – приреченими на смерть. А ще "поверталися" труни Василя Стуса, Олекси Тихого, Юрія Литвина.


Ведучий.

Саме цим людям, які не боялися говорити, що вони українці, що їх вітчизна - Україна, яку вони любили безмежною синівською любов'ю, і присвячується літературний журнал.


(звучить "Реквієм В.-А. Моцарта)


Ведуча.

На уроках літератури ми наблизилися до літературної спадщини українського народу, наблизилися і, вражені та пригнічені, зупинилися перед неосяжним обширом наших трагічних втрат і великих духовних надбань, уповні не виявлених через передчасну загибель їх творців.


Ведучий.

Всіх не злічити, всіх не розстріляти!

Але за що? Не можу зрозуміти,

За те, що Україну звали мати,

Що не цуралися її ясних суцвіть?

Любили слово рідне до загину,

Не йшли в мовчальники, в юрбу глухоніму.

І боронили рідну Україну,

Немов мадонну – матінку саму.


Ведуча.

Епоха не цінує геніїв за життя — вона згадує про них надто пізно. Якась жорстока закономірність: час палить, нищить генія невблаганними вироками, а коли збагне, що дух його — безсмертний, схиляється в пошані і каятті.

Не пройти нам повз трагедію знищеного таланту, повз трагічну долю замордованого в концтаборах видатного нашого поета-сучасника Василя Стуса.


Ведучий.

Першу сторінку ми присвячуємо Василю Стусу.


Ведуча.

Він був поетом, літературознавцем, перекладачем, гостро мислячим громадянином. Він знав усе, що знають сучасні філософи, та не хотів спокійно споглядати потворно заплутаний світ. Василь занадто темпераментно відчував неповторність миті життя, надто був вразливий, чесний із самим собою. Він не здатний був терпіти кривду, миритися з неволею, насильством, які лещатами затискали народ, інтелігенцію, кожну зрячу людину. Він розумів, якими будуть результати способу такого життя за тоталітаризму, розумів, але чинити інакше не міг.


Ведучий.

Ярій, душе, ярій, а не ридай.

У білій стужі серце України,

А ти шукай — червону тінь калини,

На чорних водах —тінь її шукай.

Бо — горстка нас. Малесенька шопта

Лише для молитов і сподівання.

Застерігає доля нас зарання,

Що калинова кров — така густа,

Така крута, як кров у наших жилах,

У білій стужі наших голосінь.

Це гроно болю, що впаде в глибінь,

На нас своїм безсмертям окошилось.


(Звучить пісня Вірменича на сл. М'ястківського "На калині мене мати колихала").

Ведуча

Ще недавно ім'я його було відоме хіба що друзям, колишнім побратимам по перу та в'язниці. На Україні Василя Стуса не друкували протягом двадцяти років. Його твори з'являлися лише за межами вітчизни.


Ведучий.

Високий, худорлявий, трішки сутулуватий молодий чоловік, допитливий погляд карих очей, широкі розкрилля темних брів, круте підборіддя людини з міцною волею. Складки, що вляглися з кутків губ униз, свідчили про пережите, переболене.


Ведуча.

Наступала епоха «шістдесятників». Учителює в Горлівці на Донбасі, співробітничає в пресі. У 1961 році вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. У цей час Василь багато пише. Книжка поезій «Зимові дерева» вже кілька років лежала в видавництві.


Ведучий.

Що тебе клясти, моя недоле?

Не клену. Не кляв. Не проклену.

Хай життя — одне стернисте поле,

Але перейти — не помину.

Дотягну до краю. Хай руками,

Хай на ліктях, поповзом — дарма,

Душу хай одшмульгаю об камінь —


Все одно милішої нема

За оцю утрачену й ледачу,

За байдужу, осоружну, землю цю...


Ведуча.

І ось 15 вересня 1965 року. Наказ № 180 по Інституту літератури: «За систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу аспіранта другого року навчання Стуса Василя Семеновича з 20 вересня цього року відрахувати з аспірантури інституту». Василь Стус на цьому аркуші написав: «Читав. Хай це все залишиться на вашій громадянській і партійній совісті».


Ведучий.

Безпосереднім приводом для цього звільнення став виступ Стуса в кінотеатрі «Україна» під час прем'єри кінофільму «Тіні забутих предків». Поет запропонував у залі встати всім, хто протестує проти арештів, що розпочалися серед київської інтелігенції. Усі встали. Цей випадок і був початком його шляху на табірну Голгофу.

Ведуча.

А 1972 року Василя Стуса арештували вперше. За те, що залишався чесною людиною, яка вважала, що на Україні має жити українська мова, що політика русифікації – це політика войовничої імперії, диктатури преславутого Центру, який намагається втягти під свій прес усе: національні мови, культури і, проковтнувши, урочисто проголосити космополітичну спільність – радянський народ. Та не тільки за українську мову і культуру боровся Василь Стус. Він глибоко розумів, що Україна – невільна, залежна, колоніальна республіка, хоч і член ООН...


Ведучий.

7 вересня 1972 року судова комісія в кримінальних справах Київського обласного суду оголосила вирок: «Василя Стуса позбавити волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму строком на 5 років із засланням на 3 роки».


Ведуча.

Розрадою була поезія. Однак боліло й тривожило сумління, що за кордоном його вірші схвалювали і друкували, висували на здобуття Нобелівської премії, а на рідній землі він — державний злочинець.


Ведуча.

Кажуть, Василь Стус міг би зберегти своє життя, якби був більш дипломатичним, угідливим та мовчазним. Але тоді б Україна не мала Поета...

Василь Стус був людиною незвичайною, вільнолюбною, гордою та сильною. Непорушною, мов скеля. «Довіку не буде із мене раба», - писав Стус в одному з віршів, а в іншому стоїчно заявляв: «І жодній не корюся владі — бодай в затятості своїй». Справді-бо, поет — поза владою, непідвладний, навіть смерть безсила перед ним.


Ведучий.

Як добре те, що смерті не боюсь я

І не питаю, чи тяжкий мій хрест,

Що перед вами, судді, не клонюся

В передчутті недовідомих верст,

Що жив, любив і не набрався скверни,

Ненависті, прокльону, каяття.


Ведуча.

Великі поети – завжди пророки, хай навіть щодо самих себе...

У цьому неважко переконатися, трепетно взявши до рук книгу поезій Василя Стуса «Дорога болю», що побачила світ восени 1990 року у видавництві «Радянський письменник». Це - перша книга поета, що вийшла в нашій країні. Три книги Стуса видрукувано за кордоном: «Зимові дерева», «Свічка в свічаді», «Палімпсести» (палімпсести — пергаменти, на яких стерто старий текст і написано новий). Саме за ці публікації за кордоном Василь Стус першим з українських письменників одержав літературну премію Тетяни та Омеляна Антоновичів (США).


Ведучий

1979 року він повернувся до Києва після ув'язнення в Мордовії і колимського заслання. Та через півроку судовою колегією в кримінальних справах Київського міського суду йому оголошено новий вирок: 10 років позбавлення волі і 5 — заслання.


Ведуча.

Народе мій, коли тобі проститься


Крик передсмертний і тяжка сльоза

Розстріляних, замучених, забитих

По соловках, сибірах, магаданах.

Державо напівсонця, напівтьми,

Ти крутишся у гадину, відколи

Тобою неспокутний трусить гріх

І докори сумління дух потворять.


(Звучить пісня на сл. Баранова "До українців").


Ведучий.

Служіння Україні, рідному народові – ось кредо поета, який вирішив «боротися, щоб жити», «померти, аби жить». Навіть відчуваючи, що життя в буденному розумінні людського щастя не склалося, автор втішав себе:

Доживу віка, докалічію.

Допоки жили не зірву

Чи не зламаю шию.


Ведуча.

Виявляється, непросто відмовитися від боротьби, тим більше, якщо відчуваєш: «В мені уже народжується Бог...». І ще: «Мені здається – я живу завжди». Із такими відчуттями, як би тяжко не жилося, поетові не до проклять і не до відчаю.


Ведучий.

Що тебе клясти, моя недоле?

Не клену. Не кляв. Не проклену.

Хай життя — одне стернисте поле,

Але перейти — не промину.


Ведучий.

І він перейшов, ...проживши 47 років, як і Тарас Шевченко.

4 вересня 1985 року. Карцерна камера № 3. Тут під час сухої голодівки на знак протесту проти брехливого доносу наглядача, за яким Василя посадили до карцера,— помер Василь Стус. Йдучи до карцера, він сказав: «Я оголошую голодівку до кінця». І дотримав свого слова.


Ведуча.

Ще вруняться горді Славутові кручі,

Ще синіє річки замріяна гладь,

Та вже проминув тебе птахом летючим

Твій час, твій останній. Попереду — падь...

Чіпляйся за кручу, як терен колючий,

Чіпляйся за небо, як яблуні цвіт.

Бо вже ослонився безокрай чужинний.

Бо вже чужинецький ощирився край.


Ведуча.

І його велич з'явилася на небосхилі сучасності, велич великого поета. Послухаймо ж його кроки.


Ведучий.

Думою тугу розвію,

Щоб був я завжди такий,

Яким мене мати вродила

І благословила в світи.

І добре, що не зуміла

Мене від біди вберегти.


Ведуча.

«Біда» ця — доля, але поет, усвідомлюючи неминучість трагічного, не нарікає на свій вибір, на долю, не жебрає в неї хоч краплину щастя, бо готовий «перемагати смерть»....Коли Василя Стуса вивозили з України, він щемно відчував сумну фатальність цієї події.


Ведучий.

Колеса б'ють, колеса б'ють,

Кудись торують путь.

Уже додому не вернуть,

Додому не вернуть.


Ведуча.

І крик виболеної душі:

Прощай, Україно, моя Україно,

Чужа Україно, навіки прощай!


Ведучий.

Оце одне-єдине слово - "чужа" свідчить про те, що любов Василя до України не була сліпою, як не була вона такою і в Шевченка. Проте, говорячи, що «німує земля Сварога», що «рідний край – царство німоти», «сміється божевільна Україна у смертнім леті на чужім крилі», «Горить свіча – а спробуй відшукай людину на всю велику Україну», Стус не втрачає віри в ту Україну, за яку впродовж віків боролися її істинні сини — лицарі волі.


Ведуча.

Іще в цій тиші гробовій

Колись почуєш: орлій клекіт

Шикує молоді шереги

Всіх наших змагань і надій.


Ведуча.

У далеких від України місцях поет вірив: «І я гукну. І край мене почує».

Який могутній і чистий треба мати голос для такого благородного оклику! Адже той голос чути, він лунає...

В одному з віршів Василь щиро висловив заповітне бажання «упасти зерням в рідній" борозні». І доля йому це подарувала.


Ведучий.

У березні 1991 року постановою Ради Міністрів України Василеві Семеновичу Стусові присуджена Державна премія ім. Т. Г. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» посмертно.


Ведуча.

Ми перегорнули сторінку життя Василя Стуса. Його немає серед нас. Але він живе своїми безсмертними творами, своєю безприкладною стійкістю, своєю беззавітною вірою в нові часи, які зараз наступили на Україні і які наближав своїм життям-подвигом Василь Стус.


Ведучий.

Як страшно оре історичний плуг!

Які скарби були – були і зникли!

В глухі часи загострюється слух

В епоху гласності усі до всього звикли.


Ведучий.

Друга сторінка присвячена поету великої душевної краси й любові, поету нездоланного пориву до свободи, добра й справедливості – Юрію Литвину.


Ведуча.

Коротка біографічна довідка.

Народився Ю. Литвин у с. Ксаверівці Васильківського району на Київщині, але ріднішими йому стали Барахти, де жила його мати. Із 18 років – неволя в Куйбишевській області, у Мордовії, трохи пожив на Вкраїні та в Сибіру, знову на Вкраїні, звідки спровадили в Комі.


Ведучий.

Першу згадку про літературну творчість знаходимо у вироку в справі 1955 року, коли його було засуджено на десятирічне ув’язнення, звинувачуючи у написанні "віршів контрреволюційного змісту", зокрема "Батьківщина – моя ти земля".


Ведуча.

19.07.79 рік, незадовго перед тим оперований на варікоз, Литвин був затриманий п’ятьма міліціонерами, завезений до відділу міліції, побитий, оштрафований і відпущений, а 06.08.79 заарештований за звинуваченням у вчиненні опору працівникам міліції. Засуджений 17.12.79 Васильківським райсудом до 3 років таборів суворого режиму за ст. 188-1 ч. 2 КК УРСР.


Ведучий.

В останньому слові Литвин сказав: "Ви хочете знищити Литвина, але це вам не вдасться. Убити в мені людину, вбити в мені віру в любов, у прекрасне, правду, і свободу - вам не вдасться, панове прокурори, Литвин вас не боїться, панове начальники. Не боїться, хоч знає, чого ви варті, добре знає ваше справжнє єство, знає, що таке радянська дійсність і радянська влада, що таке її каральні органи".


Ведучий.

У травні 1983 хворий на виразку шлунка Литвин етапований у

с. Кучино Чусівського р-ну Пермської обл. Дантист зняв йому емаль з зубів, щоб поставити коронки, - і більше не з’явився. 9 останніх місяців Литвин тяжко страждав від болю, а тут ще дізнався про смерть у неволі колишньої дружини. Син залишився з бабусею. Тяжко переживав Литвин смерть О.Тихого і Б.Антоненко-Давидовича. Збіг тяжких обставин спричинився до тяжкого душевного і фізичного стану. В останні дні він не міг ходити і майже нічого не бачив.


Ведуча.

23.08.84 Литвин був виявлений у бараці з розтятим животом. Через два тижні помер у лікарні в м.Чусовий. Наглядачі так і не знайшли, чим він порізався, — ні одразу, ні під час подальших обшуків.


Ведучий.

Усього він був засуджений на 41 рік неволі, не враховуючи півтора року адміністративного нагляду. В таборах відбув 20 р. з 49 прожитих. Він устиг написати декілька повістей і збірок віршів, але більшість літературних творів досі не знайдені.


Ведуча.

Юрій Литвин – автор щиро-сповідних ліричних віршів, серед яких є й ті, що аж просяться на мелодію. Він автор розлогого циклу поезій "Трагічна галерея" – пристрасного осуду тоталітарної системи, соціального й морального насильства, бездуховності. Так сталося, що писати вірші Литвину було легше російською мовою. Однак його національна свідомість завше була виразною.


Ведучий.

Кабинет,

Дзержинский,

Герб –

Государство Серпа и Молота

На столе – два кулака –

Эмблема ЧК…

Я молчу.

Говорит Страх,

Волосы в потолок врезались,

Боль вырвалась и застыла на губах.

Тысяча вопросов?…

Один ответ.

Тысяча "Да?.."

Единственное – "Нет!"


Ведучий.

У неволі Литвин наново написав велике есе "Якщо бога нема – все дозволено". Автор уявно бере за руку дорогого Леоніда Ілліча й проводить його через арешт, слідство, в'язницями й етапами.


Ведуча.

Этапы – дороги дальние.

Вера разорвана в клочья.

Сибирь в январском тумане

Прячет земные очи…

Колеса бешено выбивают

По мёрзлым рельсам чечетку…

Люди куда-то пропали.

Где человек?

Не стало…


Ведучий.

Як і кожний свідомий громадянин, Ю. Литвин часто згадував ту рідну серцю Україну. У вірші "Спомин" він пише:

З твоїх джерел, коханий краю,

Я радо пив хмільні солодкі чари,

І ось тепер, коли свинцеві хмари

Закрили сонце, я тебе згадаю

І принесу тобі маленькі дари.

Ведуча.

А ще читаємо таке:

Вже село заснуло, лише за горою

Гуркіт металевий тишу порушав,

Та на лузі берест розмовляв з вербою

Під зелений шепіт осоки й отав.

Хочеться сміятись, говорить про щастя,

Говорити щиро, говорить для всіх.

Хочеться злетіти, зіркою підняться

І розлить над світом радість, щастя, сміх.


(Звучить пісня "Це моя земля")


Ведучий.

Мабуть, не знайдеться такого поета, який би не присвятив найтепліших слів своїй матері, тим більше, що писати неньці листи не завжди дозволялося. А мати "готова голод і ганьбу терпіти", на все іти, "аби лиш нам світила щаслива зірка, щоб не знали бід".


Ведуча.

У словнику життя - багато слів...

Та я знайти тепліше не зумів,

І вам його, мабуть, не відшукати.

Величніше від назв усіх богів

Оце коротке, рідне слово – мати.

( Звучить пісня "Лелеченьки")


Ведучий.

Чуєш, в небі журавлі курличуть –

Це до тебе мовлять сірі птахи.

Я просив, щоб у твою хатину

Принесли любов, кохана мати. ..

Полетіли ген на рідний захід журавлі,

А крик такий тужливий!

Вчуєш на світанку, рідна мати,

Сум і мій у крику журавлинім.


Ведучий.

Як страшно оре історичний плуг!

Які скарби були – були і зникли!

В глухі часи загострюється слух

В епоху гласності усі до всього звикли.


Ведуча.

Третя сторінка – Олекса Тихий — український правозахисник, публіцист, послідовний і безкомпромісний борець з русифікацією України, член-засновник Української Громадської Групи Сприяння виконанню Гельсiнкських Угод.


Ведучий.

Народився 27 сiчня 1927 року на хуторi Іжевка бiля м.Дружкiвки Донецької обл. Закiнчив Московський державний унiверситет. Працював викладачем у школах Донецької областi.


Ведуча.

У лютому 1957 року заарештований i в квiтнi того ж року засуджений за «антирадянську дiяльнiсть» на 7 рокiв позбавлення волi i 5 рокiв позбавлення громадянських прав. Приводом для засудження послужили лист до Верховної Ради УРСР та стаття в газету, в яких Тихий засуджував введення радянських вiйськ в Угорщину та критикував радянську виборчу систему.


Ведучий.

Вийшовши на волю в 1964 році, уже в сiчнi 1977 був знову заарештований i 1 липня того ж року рiшенням суду засуджений по ст.62 КК УРСР («антирадянська агiтацiя та пропаганда») на максимальний термін — 10 рокiв позбавлення волi та 5 рокiв заслання з вiдбуванням покарання в колонiї особливого режиму. Суд визнав Тихого «виключно небезпечним рецидивiстом». Ув'язнення вiдбував в концтаборах Мордовiї та Пермської областi. Приймав активну участь в правозахисних дiях ув'язнених. Помер у в'язничнiй лiкарнi 6 травня 1984р.


Ведуча.

Тихий написав кілька статей про русифікацію Донбасу, про жалюгідне становище української мови й культури на Донбасі, статті з проблем українського села (у відповідь на статтю про сільські проблеми в «Литературной газете»), у якій, віддавши перевагу колективному способові господарювання, пропонував усе-таки надати більше свобод селянину.


Ведучий.

Тихий уклав збірку висловлювань видатних людей «Мова народу. Народ», а також склав словник неправильностей українських говорів Донбасу. Тихий був зразковим носієм української літературної мови. Говорив правильно, обдаровуючи співрозмовника лагідною усмішкою. При цьому був людиною залізної волі, рідкісної толерантності, доброзичливості і виняткової терпимості.

15.06.76 під час обшуку в Тихого був вилучений текст збірки «Мова народу. Народ».

(Звучить пісня Семенова на сл. Демиденка "Звучи, рідна мово")


Ведуча.

Улітку 1978 з'явився документ Олекси Тихого і Василя Романюка «Історична доля України. Лист українських політв\'язнів", у якому автори проголошували вищим принципом загальнонародного і загальнонаціонального співіснування Загальну декларацію прав людини 00Н, відмежовуються від політики і практики КПРС у національному питанні, від її трактування поняття демократії. У розділі  «Історична доля України» досліджуються наслідки приєднання України до Росії і висловлюється побажання в майбутньому незалежності України.


Ведучий.

У 1980 у США вийшла книжка Олекси Тихого «Роздуми». Він пише: " Мене вчили і я вчив, що не хлібом єдиним живе людина, що сенс життя в творенні добра людям, у піднесенні матеріального та культурного рівня народу, у пошуках істини, у боротьбі за справедливість, національну гордість та людську гідність, у громадянській відповідальності за все, що твориться за мого життя.

Хто я? Для чого я? Який я? Ці питання ніколи не покидали мене. Постійно думав над ними, постійно шукав і шукаю відповіді на них.

Сьогодні думаю: Я – українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити та споживати матеріальні блага. Я громадянин СРСР, і як «советский человек», і, передусім, як українець, я – «громадянин світу», не як безбатченко-космополіт, а як українець.


Ведуча.

Мабуть, тому такими близькими його серцю були рядки поезії

В. Сосюри:

Любіть Україну, як сонце любіть,
Як вітер і трави, і води.
В годину щасливу і в радості мить
Любіть і в годину негоди.

(Звучить пісня "Одна калина за вікном").


Ведучий.

Дуже велике значення О. Тихий надавав рідній мові, добре розуміючи її роль в житті народу.

"Мова – одна з основних ознак нації. Мова – фундамент культури. Рідна мова – найдорожчий скарб народу, підвалина інтелекту, основа патріотизму. Рідну мову повинна берегти, розвивати кожна людина. Вмирає мова – вмирає культура. Основою ж культури будь-якого народу, повторюю, є його рідна мова. Багата, колоритна, милозвучна, мелодійна українська мова, яку народ проніс через усе життя."


(Пісня П. Дворецького на сл. Вієру "Рідна мова")


Ведучий.

Три сторінки – три долі. Такі різні і такі однакові. Важкі, нелюдські муки, стражденні роки заслань, де, як писав В. Стус,

Весь обшир мій – чотири на чотири.

Куди не глянь – то мур, куток і ріг.

Всю душу з'їв цей шлак лілово-сірий,

Це плетиво заламаних доріг.


Ведуча.

Три мученики – українці, що повернулися прахом своїм на рідну землю – Василь Стус, Юрій Литвин і Олекса Тихий.


Ведучий.

"Найгуманніший у світі" закон не дозволяв забирати тіло померлого в’язня, доки не закінчиться термін його ув’язнення. То ж то так довго домагалися родини Стуса, Литвина і Тихого дозволу на їх перезаховання в рідній землі.

Ведуча.

Ще гірша справа з творами померлих у неволі правозахисників. Вони вилучалися при численних трусах і арештах, знищувалися, закопувалися в землю і спалювалися, осідали в кадебістських сейфах, тому і досі багато не знайдено.


Ведучий.

19 листопада 1989 року. Неділя. Цього дня українська земля прийняла у своє лоно вимучене тюрмами і таборами тіло свого вірного сина — Василя Стуса. Свічки горіли чистим, мерехтливим світлом, наче зимові проліски. Безкінечна жалобна процесія повільно йшла через місто до Байкового кладовища. Поряд із Стусом у могили на вічний спочинок лягли його побратими Олекса Тихий і Юрій Литвин. Лягли у рідну землю, щоб хоч цим запізнілим поверненням на батьківщину пригасити на якусь мить тугу рідних та друзів.


Ведуча.

Три домовини, привезені сином Василя Стуса Дмитром, його друзями-уральцями та поетом Олегом Орачем були поставлені у Свято-Покровській церкві, накриті червоною китайкою. На трунах у головах круглі хлібини з тонкими золотистими свічками. У ногах — вінки тернові, з яскравими калиновими кетягами. Сумні обличчя рідних і друзів. Сліз уже немає — виплакано, висушено гірким німим болем, спалено непоправністю втрати.


Ведучий.

Україно, сніги забіліли,

То вина заболіла тобі?

Чи невинні сини заболіли,

Що ти зблідла снігами в тужбі?

Україно, ну що ж ти за мати,

Чи я долю твою не осяг,

Що ти здатна синів убивати

І підносить убитих на стяг?


(Звучить запис пісні "Чуєш, брате мій" Б. Лепкого, ведучі запалюють свічки пам'яті і схиляють голови в пошані та журбі.)


Учитель.

Тужливий образ журавлів, що відлітають у вирій і помруть на чужині, далеко від рідної землі, нагадують нам долі засланих у магадани, соловки, сибіри, але все ж таки повернених на рідну землю...Ніби відчуваючи такий кінець, В. Стус писав:

Своїм стражденним і незлим обличчям,

Як син, тобі доземно уклонюсь

І чесно гляну в чесні твої вічі

І в смерті з рідним краєм поріднюсь.


(звучить пісня "Україно моя, Україно! Я для тебе на світі живу).


Л. Скрипник, В. Глушаниця

СЗШ №225 Оболонського району

м.Києва




Додати документ в свій блог або на сайт


Схожі:

Усний літературно – історичний журнал iconІсихазм в історії та культурі Православного Сходу: до 290-річчя старця Паїсія Величковського” оргкомітет
Пушкинский Дом”) Російської академії наук, Національний архітектурно-історичний заповідник “Чернігів стародавній”, Чернігівський...

Усний літературно – історичний журнал iconЗаявка на участь у літературно-мистецькому фестивалі «De Libertate» 18 травня 2013 року окз «Національний літературно-меморіальний музей Г. С. Сковороди»

Усний літературно – історичний журнал iconДокументи
1. /л_тературн_ журнали 11 клас/Усний л_тературний журнал.docx
2. /л_тературн_...

Усний літературно – історичний журнал iconДодаток №1 Орієнтовні форми і зміст виховної діяльності (початкова школа)
Усний журнал «У нас одна Батьківщина – наша рідна Україна»: (1-а сторінка – «Я – син своєї землі»; 2-га сторінка – «Українці за кордоном»;...

Усний літературно – історичний журнал iconІсторичний гурток «Віче»
З 2010 року розпочав свою діяльність Історичний гурток «Віче». До гуртка війшли небайдужі до історії своєї батьківщини учні

Усний літературно – історичний журнал iconДорога в космос усний журнал, присвячений 50-річчю першого пілотованого космічного польоту
Мета: ознайомити учнів з іс­торією першого пілотованого по­льоту в космос, з внеском україн­ських учених, конструкторів, кос­монавтів...

Усний літературно – історичний журнал iconКраткое содержание этого номера. Обращаю ваше внимание: журнал не для беглого прочтения, журнал для работы
Людям сложно вспомнить, трудно найти, нелегко обрести себя. Но! Жемчуг Мудрости щедро рассыпан Создателем по Земле

Усний літературно – історичний журнал iconУсний переклад: англійська мова. A course in Interpreting and Translation

Усний літературно – історичний журнал iconСовременный детский сад профессиональный журнал для педагогов и руководителей
Журнал «Современный детский сад» издается с 2007 года. В течение года выходит 8 номеров. Объем журнала – 80 полос

Усний літературно – історичний журнал iconСценарій літературно-музичної композиції
Ошатно прибрана зала. На сцені стіл, на ньому канделябри зі свічками. По обидва боки стола – м’які крісла

Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©razom.znaimo.com.ua 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи